Глава 6. Ніч, що не забувається

Лаура не спала. Світло лампи м’яко коливалося на стіні, а ніч стояла така тиха, що було чутно, як гілки оливкового дерева скриплять від вітру за вікном.

Вона сиділа біля столу, закутавшись у плед, ноги підтягнуті під себе, як колись у дитинстві, коли чекала, що Вінченца прийде попрощатися перед сном. Але зараз була сама.

Перед нею — картина. Ще свіжа, запах фарби ледве відчувався.

Це була Вінченца. Її силует — строгий і стрункий. Тінь від волосся лягала на шию, пальці сплетені на колінах, очі…

Лаура вдивлялась у ті очі вже хвилин двадцять. І все ніяк не могла зрозуміти, чому вони виглядали порожніми. Вони ніби не дивилися — крізь полотно, крізь неї.

Їй хотілось передати силу, глибину, ніжність… те, що бачила в сестрі щодня. Але замість цього — холодна краса. І тиша.

Вона відклала пензель ще годину тому. Та зараз знову простягла пальці й торкнулась полотна. По лівій щоці Вінченци на картині тінь вийшла темнішою, ніж треба — майже як шрам.

— Ти більше не моя, — прошепотіла Лаура, і їй стало страшно від цих слів.

Не в голос. У голові.

Картина не відповідала. А серце стискалося.

 "Може, піти? Побачити її просто зараз. Може, вона не спить. Може, це буде той момент, коли ми знову станемо просто сестрами..."

Але ноги не рухались. Лаура лише опустила очі, й обійняла себе руками.

Полотно, що зображало найдорожчу людину, раптом здалося чужим. І жорстким. І занадто дорослим.

Вона вдихнула глибше, здавленим подихом — як після плачу. Та поки ще не плакала. Тільки сиділа, затиснувши щелепу, й не зводячи погляду з картини.

"Там немає тепла. Може, тому що вона вже не та, що була… а може, тому що я просто не встигла. Не встигла її намалювати такою, якою вона була для мене..."

Ніч заповзала в кімнату крізь відчинене вікно, холодила щоки, ніби нагадувала: ще не пізно піти спати, ще не пізно сховатись у сон. Але Лаура сиділа нерухомо.

На колінах — загорнута в темну тканину картина. Її пальці повільно ковзали по полотну, відчуваючи під ним знайомі шорсткі переходи мазків.

 "Я малювала її… з пам’яті. Без фото. Без натяків. Просто так, як бачу."

Вона повільно розгорнула край тканини. У світлі нічника проступили риси Вінченци — трохи спокійніші, ніж у житті. Чоло — рівне, погляд — вдалечінь. Схожа, але не зовсім. Ніби інша жінка, з іншого життя.

Лаура довго вдивлялась.

 "Чому я не бачу в цій жінці тієї, що жила поруч зі мною? Чому вона — така далека?"

Вона нахилилась ближче, шукаючи в очах портрета щось живе — тепло, щем, бодай натяк на розкриту душу. Але полотно мовчало. Тиша полотна стала нестерпною.

"Вона... не впізнає себе тут. Я це вже знаю. Я й сама не впізнаю."

Лаура прикрила картину знову, різким, як порух захисту, рухом. І обійняла, притиснувши до грудей.

 "Може, це дурниця. Але мені хочеться... просто поговорити. Як колись. Без шпильок, без напруги. Просто — Вінченца і я. Сестри."

У горлі стояв клубок. Не сльози, а щось щільніше — як очікування, що не має виходу.

"Може, піти? Тихо постукати? А раптом вона не спить… А раптом скаже щось лагідне. Як колись, коли я боялась темряви…"

У пам’яті виплив голос — не гучний, але твердий:

— Якщо щось трапиться — біжи до мене. Я захищу.

"Тоді вона була світлом. Старшою. Мудрішою. А зараз... здається, що я взагалі нічого про неї не знаю. Як можна так змінитись?"

Вона опустила голову. Її щоки були теплі — то не сльози. То присутність всередині — надто жива, щоб ігнорувати.

 "Я хочу, щоб вона знову стала моєю Вінченцою. Щоб вона розплітала мені волосся. Читала книжки уголос. Казала, що я краще за всіх малюю ..."

"Хочу просто торкнутися її руки — і щоб вона лагідно мені посміхнулась."

Картина лежала на її колінах — ніби серце. Вона знову доторкнулась до краю полотна. Але цього разу — не очима художника. А пальцями сестри.

 "Я скучила за тобою."

І ця думка, нечутна нікому, була гучнішою за всі її слова за останній тиждень.

Її пальці залишались на краї тканини, але погляд розтанув десь вдалечині — в темряві поза вікном чи у спогадах, що самі прийшли, без запрошення.

 "Вінченца завжди знала."

Навіть коли Лаура ховала обличчя в подушку, коли мовчала цілі дні — сестра все одно бачила. Наче відчувала її біль не очима, а десь глибше — в собі самій.

 "Вона не питала. Просто заходила. Сідала поруч. І приносила яблуко, або книжку, або щось дивне, зібране в саду — старе перо, пелюстку, навіть черепашку, яку знайшла десь на ринку. Вона вміла знаходити речі, що лікували тишу."

Лаура вдихнула глибше. Повітря в кімнаті раптом стало надто спокійним, надто статичним. Наче навіть час боявся її турбувати.

"Коли я вперше закохалась… і він не помітив мене — вона принесла мені дзеркальце. І сказала: 'Не кожен чоловік знає, куди дивитись. Але це не твоя проблема.'"

У куточках очей зібралась волога. Вона не опиралась. Не гнала ці спогади. Нехай.

 "Я засміялась тоді. І знову почала малювати."

Картина на колінах мовчала. Але в її серці щось почало ворушитись — як дотик зсередини. Як надія.

— Може, я для неї ще не зовсім чужа? — прошепотіла Лаура в тишу.

Це було не питання — більше молитва. Наче якщо сказати вголос, то сестра почує. Як тоді, у дитинстві, коли Лаура просто сиділа в темному куті, а Вінченца з’являлась — із теплом, спокоєм і трохи глузливою посмішкою, яка завжди закінчувалась обіймами.