Глава 4. Ранок після прийому

Ранок був неспішним, наповненим сонцем, яке заливало плитку внутрішнього двору. Служниці м’яко говорили між собою на кухні, вікна вілли ще не всі були відчинені, але дім прокидався — ніби обережно, після вечора, насиченого обличчями, вином і словами.

Вінченца вийшла на веранду першою. В її руках — невелика сумка, у якій уже лежали деякі документи. Вигляд мала зібраний: стриманий жакет кольору слонової кістки, вузька спідниця, волосся — у знайомому, трохи вільнішому пучку. У погляді — легка втома, але без тіні жалю.

Вона зупинилася біля перил, вдихнула свіже повітря. Її очі ковзнули по саду.

«Вчорашнє пройшло краще, ніж могло. Навіть Лаура трималась гідно. І він…»

Вінченца зупинила думку, похитала головою.

«Сентименти — не на ранок. Сьогодні — знову порядок.»

Двері за її спиною відчинились. Вийшов Марко.

Темний кітель, акуратно застібнутий, волосся пригладжене, в руці блокнот, з якого виглядала складена карта міста. На обличчі — втома, але рівна, звична, з якою живуть офіцери після війни.

— Доброго ранку, сеньйорина, — кивнув він.

— Доброго ранку, полковнику, — відповіла вона. — Добре спалося?

— Як для першого прийому за останній рік — навіть дуже, — злегка усміхнувся він.

Вінченца помітила, що усмішка не була втомленою. Швидше — спокійною.

— Їдете в штаб?

— Не зовсім. Хочу заїхати до міської канцелярії — отримати копії деяких документів. Там були старі плани районного управління. Якщо вони збереглись, можемо спростити кілька речей.

— Ще щось?

— Заїду на ринок. Хочу… дещо купити.

Вона трохи примружилася, не питаючи більше.

— Тоді ви на машині?

— Так. А ви?

— Піду пішки. Зайду в крамницю на Корсо Гарібальді. Є ідея… символічна.

— Цікаво, — тільки й мовив він.

Вони пройшли до воріт разом. Поруч — мовчки. Але тиша була не порожня. Вона дихала вчорашнім, незакінченим.

— Побачимось у штабі, — кивнула Вінченца.

— Так. І дякую вам… за вечір, — додав він після короткої паузи.

— Це було потрібно нам обом, — відповіла вона, ледь хитро всміхаючись, ніби між рядків казала більше, ніж дозволяли слова. — Але дехто, здається, відчув більше.

Він не відповів, але приховано усміхнувся. Сів у машину.

Вінченца дивилася йому вслід кілька секунд, а потім рушила вуличкою вниз.

Машина м’яко котилася вулицею, долаючи знайомі повороти між кам’яними стінами й вицвілими афішами, що ще висіли після виборів. Марко сидів у тиші — водій не став заводити розмову, й це було тільки на краще.

Сонце ковзало по даху авто, і вікно ледь тремтіло від тепла, яке набирало сили з кожною хвилиною.

Марко тримав блокнот на колінах, але не розгортав.

«Це було потрібно нам обом…» — згадалась фраза Вінченци.

І усмішка — коротка, ніби натяк. Наче вона знала щось, чого не хотіла казати вголос.

«Хитра, коли хоче. І спокійна, коли всі інші панікують.»

Він притулив пальці до скроні.

«Символічна ідея… цікаво, що вона мала на увазі?»

— Зупини тут, — сказав він раптом.

Машина загальмувала біля будівлі канцелярії — стара, з облупленими жовтими стінами й металевими дверима, що скрипіли навіть від погляду.

Він піднявся сходами, пройшов коридором, у якому пахло папером і воском.

Секретар, знайомий йому по минулих службах, вийшов йому назустріч.

— Полковнику Моретті. Ви — як завжди, пунктуальний.

— Плани забудови з 1942 року. Районні мережі, водогін, склади. Якщо збереглися — дайте копії.

— Дещо збереглося. Але ви ж знаєте — архів вивозили, було бомбардування…

— Робіть, що можете. Сьогодні ж потрібні.

Він не сидів — чекав стоячи, розглядаючи стару карту на стіні.

«Якщо хоч щось лишилось — зможемо відновити розподіл ресурсів. У школах тече дах, а лікарня — без ремонту десять років. Аби тільки мати на що спертись.»

Секретар вийшов — і через кілька хвилин повернувся з трьома жовтими текою.

— Більше не збереглось, але це — головне.

— Дякую. І не забудьте мені надіслати копії в штаб. Сьогодні.

— Звісно.

Марко кивнув і вийшов. Надворі вже пахло розігрітим каменем і чимось хлібним — місто прокидалося остаточно.

Він не пішов одразу до машини. Замість цього звернув у провулок, який вів до ринку.

Базар був гомінким. Люди торгували квітами, овочами, тканиною. Повз нього пробіг хлопчак із газетами — на заголовку: «Зустріч із новим префектом відкладено.»

Коли побачив прилавок із хустками — зупинився. Його очі ковзнули по рядах тканини: легкі, м’які, прикрашені дрібним візерунком, мереживом або золотим швом.

— Чим можу допомогти, синьоре? — запитала жінка, яка сиділа за прилавком. Вона мала проникливий погляд і втомлені руки, але голос її був теплий.

Марко зупинився, коротко кивнув.

— Шукаю хустку. Подарунок.

— Для когось особливого? — її погляд спалахнув жартом.

— Для сестри дорогої мені людини, — сказав він. — Вони з сестрою не дуже ладнають… але я знаю, як сильно вона її цінує.

Я просто… хочу нагадати про це.

Жінка не перепитала. Витягла тонку кремову хустинку з дрібним вишитим візерунком — блакитним і рожевим, як цвіт мигдалю.

— Це — лагідне. Легке. Як весна.

Марко кивнув.

«Лаура. Їй таке личить. Вона любить речі, які грають на світлі.»

— Цю. Загорніть, будь ласка.

Продавчиня поклала хустинку на папір, але його погляд не зрушив. Він ніби чекав чогось… ще.

І побачив.

На самому краю прилавка — темна хустка: синє тло, бордові візерунки, як тінь виноградної лози.