Глава 3. Прийом

У віллі пахло воском і свіжоспеченим хлібом.

Слуги рухались тихо, впевнено: хтось розкладав срібні столові прибори, хтось натирав келихи, хтось перевіряв свічники у вітальні.

Вінченца стояла біля розсувних дверей, тримаючи блокнот у руках. Її постать була спокійною, погляд — зосередженим. Вона не підвищувала голосу, але всі виконували її вказівки з першого разу.

— Вино сюди, біле праворуч, червоне ліворуч, — коротко мовила вона, не глянувши на лакея, що нерішуче стояв біля візка з пляшками. — Іще — зніміть одну лампу зі столу. Світла забагато.

Вона обернулася, пройшлась по залі, поправила скатертину, кивнула в бік піаніно.

— Не забудьте — музика почнеться не раніше, ніж усі сядуть. Сеньйор Альдо так просив.

Вінченца зупинилася біля широкого вікна, звідки було видно західне світло над садом.

На хвилину вона завмерла — у відображенні скла промайнула її власна постать:

злегка втомлена, але зібрана, пряма спина, волосся затягнуте тугою стрічкою, сіра сукня з короткими рукавами, на комірі — тонка брошка.

— Вражаюче, — пролунало ззаду.

Вінченца озирнулась. Лаура стояла на сходах. У тонкій пудровій сукні з відкритими плечима, з укладеним хвилею волоссям, вона виглядала так, ніби зійшла з обкладинки модного журналу.

— Ти майже як сеньйора вілли, — додала вона з посмішкою, яка не торкалася очей.

Вінченца не відповіла одразу.

— Просто хочу, щоб усе пройшло добре.

— Так, — Лаура повільно зійшла ще кількома сходами вниз, — щоби гість почувався особливо.

Погляд Вінченци залишався спокійним, трохи відстороненим.

— Прийом не лише для нього. Тут буде чимало людей.

— Але тільки один танцюватиме з полковником Моретті, — кинула Лаура м’яко, з тією дзвінкою легкістю, що завжди супроводжувала її слова, навіть коли за ними ховалося щось гірке.

На мить між ними запала тиша. За вікном пройшов порив вітру, фіранки легенько здригнулися.

— Я піду перевірю терасу, — сказала Вінченца й повільно рушила вперед. Її кроки були рівні, неквапливі.

Лаура залишилась на сходах, її пальці торкались поруччя. Вона подивилася їй услід, злегка стиснувши губи.

На терасі Вінченца зупинилася на мить, вдихнула свіже повітря, ніби скидаючи з себе напругу останніх годин. Вітер ворухнув пасмо біля скроні. Тиша саду й далекий шелест листя дали їй кілька спокійних секунд.

Вона заплющила очі, потім розплющила й повільно попрямувала до свого крила будинку.

Час було переодягатись.

До вілли одна за одною прибували машини. Кам’яна доріжка з переднього подвір’я світилася в променях ліхтарів — густе тепле світло відбивалося від кузовів автомобілів, що зупинялись одна за одною, м’яко втискалися у вечірній простір.

Слуга відчиняв дверцята кожному з гостей. Панна Бонеллі — донька власника місцевої виноробні. Сеньйор Каваллі — адвокат родини. Полковник у відставці Джентіллі — старий друг Альдо. Хтось приходив із дружиною, хтось із донькою, хтось сам. Всі вдягнені з вишуканою простотою, як належить у післявоєнному суспільстві, де розкіш стала підозрілою.

У вітальні — світло від десятків свічок, віддзеркалення в тонованих скельцях люстри, запах вина, деревини й нових черевиків. Слуги розносили напої, легкі закуски, фрукти, під акомпанемент фортепіано — настроювала інструмент дівчина з музичної школи, хвилювалася, але грала впевнено.

Вийшла Лаура . Її поява — мов промінь світла: ніжна рожева сукня з вишивкою на ліфі, волосся — легкі хвилі, обличчя сяяло усмішкою. Вона ловила погляди, сміялась, жартувала — в центрі уваги, як і любила.

За нею, у кімнату увійшла Вінченца. І на мить — все змінилося.

Сьогодні вона була не у формі, не в сірій офіцерській сукні. На ній була глибока темно-синя сукня з атласним відблиском, з відкритою лінією шиї, тонкими рукавами й делікатним поясом. Волосся — зібране у класичний вузол, але трохи вільніше, ніж зазвичай, кілька пасм легенько спадали біля скронь. Брошка на комірі — срібна, у формі лаврової гілки.

Вона не посміхалась, але її спокійна постава, рівний погляд і тиша навколо створювали ефект кращий за будь-який флерт. Вона йшла повільно, без надмірностей — і водночас присутність її була помітнішою за багатьох, хто говорив голосніше.

Кілька гостей вітались із нею не просто формально — хтось кланявся трохи глибше, хтось звертався по імені. -Сеньйорина Вінченца, — нахилив голову сивий Джентіллі, ветеран і старий товариш Альдо. Він тримав келих у руці, але дивився не на вино, а на неї — з тією щирою повагою, яку не викликає ні сукня, ні ім’я, лише пам’ять про вчинки. — Все пройде чудово. Як завжди, коли ви щось берете до рук.

Вінченца злегка всміхнулася. — Рада вас бачити, сеньйоре, — відповіла вона рівно. Її голос був спокійний, низький, приємний. В очах — звична стриманість, але й щось ледь тепле, що залишалося з тими, хто знав її довше, ніж на одну зустріч.

Вона стояла біля кам’яної колони, під тонкою грою світла й тіні. Вінченца не шукала уваги. Але її присутність була помітна — мов тихий запах лаванди, що не перекриває аромати інших, але зостаєтся найдовше. Тим часом у дальньому куті зали з’явився Марко. Він ішов поруч з Альдо, у темному костюмі, з простим, але вишуканим виглядом. Його поставу не важко було вирізнити серед інших — високий, впевнений, не галасливий, але помітний.

Його погляд ковзав по простору зали, мимохідь оцінював обличчя, фігури, розмови — і зупинився.

Лаура. Вона стояла біля однієї з колон, тримаючи келих вина двома руками. Світло падало на її обличчя так, що очі здавались ще світлішими, волосся золотилось м’якими хвилями. Вона щось говорила молодому офіцерові — сміялась, легко торкнулась його плеча, знову усміхнулась.

Марко дивився на неї — спокійно, але довше, ніж треба. Його погляд здавався зосередженим. У ньому не було усмішки, але й не було холоду. Цей погляд можна було прийняти за знак зацікавлення. Навіть сам Марко, можливо, так і думав.