Глава 2. Штаб

Марко прокинувся ще до того, як годинник на міській вежі пробив сьому. Сон обірвався раптово, як це часто буває у військових, звиклих до тривог. Він лежав кілька хвилин нерухомо, дивлячись у темну стелю, прислухаючись.

Кімната зустріла його напівтемрявою. Тонкі смуги ранкового світла проникали крізь важкі темні штори, розрізаючи морок на тонкі лінії. Повітря пахло старим деревом, воском, пилом. Десь у сусідньому крилі будинку щось глухо скрипнуло, потім затихло.

Він сів на ліжку, сперся ліктями на коліна, провів руками по обличчю, затримавши пальці на старому шрамі під вилицею. Обвів поглядом кімнату.

Кімната Марко була простою, але затишною.

Невелике ліжко з темним дерев’яним узголів’ям стояло біля стіни. Ковдра — рівно застелена, під нею світле лляне простирадло. Біля ліжка — невеличка тумбочка, на якій стояла лампа з матовим абажуром і проста керамічна чашка.

Проти вікна — старий письмовий стіл, трохи потертий по краях, але міцний, зі шухлядами. На столі лежали кілька аркушів паперу, чорнильниця, ручка, акуратно складена хустинка.

На стіні навпроти — невелика полиця з кількома книгами: військові мемуари, довідник з історії, роман італійського письменника.

Вікно було широким, із білими легкими фіранками, які ледь рухав вітер. Під вікном стояв квітковий горщик із геранню — напевно, хтось із дому поставив, щоб кімната не здавалась порожньою.

Підлога дерев’яна, місцями скрипить, але тепла на дотик. Біля ліжка маленький килимок із різноманітними візерунками.

Кімната мала запах старого дерева, свіжого повітря з вікна й легкий аромат лаванди, що йшов від гілочки, залишеної на підвіконні.

Підлога скрипнула, коли Марко встав. Він підійшов до вікна, відсунув штору. На дворі прокидалося місто. Здалеку долинав дзвін церковних дзвонів, що змішувався з криками продавців на ринку, гавкотом собак, співом птахів. Він бачив черепичні дахи, вежу старої церкви, дві зруйновані будівлі, що стояли, як поранені велети серед відновлених фасадів.

Він на мить затримав погляд на цьому пейзажі. Місто оживало.

Відвернувшись від вікна, він підійшов до маленького рукомийника, що стояв у кутку. Вода була холодною, крижана, як і завжди в старих кам’яних будинках. Він опустив обличчя в долоні, змиваючи залишки сну, втому, мимовільні тривоги. Краплі стікали по шиї, залишаючи приємний холодок.

Витираючись грубим рушником, він підійшов до дерев’яної шафи, дістав свою формену сорочку, почав застібати ґудзики, повільно, уважно, наче ритуал. Потім накинув кітель, поправив ремінь, застібнув погони.

Підійшов до невеликого дзеркала, що висіло криво на стіні. Подивився на своє відображення. Темні, трохи втомлені очі, суворий погляд, риси, що за останні роки стали різкішими, грубішими. Він довго дивився, ніби шукаючи когось за цими очима.

"Хто я тепер?" — промайнула думка.

Він поправив комір, легенько провів пальцем по шраму. Нічого не відчув.

Він зупинився на мить посеред кімнати. Глибоко вдихнув. Розправив плечі. Відчув, як спина знову випрямилася у знайомій військовій поставі.

Час виходити.

Марко вийшов із кімнати, зачинивши двері за собою. Коридор був напівтемний, прохолодний, із високою стелею, прикрашеною ліпниною, що місцями осипалася. На стіні висів портрет жінки в темно-зеленій сукні, з лагідною усмішкою. Її погляд здавався знайомим, теплим, але трохи далеким.

Він на мить зупинився, глянув на портрет.

"Джулія…", — промайнуло в думках. Він заплющив очі, намагаючись згадати її обличчя так, як бачив в молодості, але згадалося лише світло її усмішки, голос, запах квітів, що завжди огортав її постать.

Але обличчя — трохи розмилось, як у сні.

Марко важко зітхнув і пішов далі.

На виході на терасу він одразу побачив Альдо Росі. Той сидів за масивним дубовим столом, тримаючи в одній руці газету, а в іншій — чашку кави. Сонце вже піднімалося, освітлюючи його суворе обличчя, підкреслюючи різкі зморшки біля рота, глибокі лінії біля очей.

Альдо сидів рівно, немов висічений із каменю. Його погляд був спокійний, холодний, уважний. Він підняв очі на Марко, затримав погляд, кивнув:

— Прокинувся вчасно. Це добре.

Його голос був низький, чіткий, без емоцій.

Марко коротко кивнув у відповідь:

— Доброго ранку, синьйоре Росі.

Альдо поставив чашку на стіл, відклав газету. На першій шпальті виднілися знайомі слова: “Vota Democrazia Cristiana!” (Голосуйте за Християнсько-демократичну партію).

— Маєш оглянути будівлю штабу, — коротко сказав Альдо, — Вінченца чекає на тебе. Порядку там майже немає, після війни все розвалено.

Марко стояв прямо, слухаючи уважно. Альдо подивився на нього ще раз, наче зважував, потім додав:

— Тут треба навести лад. Я хочу, щоб місто бачило: ми повертаємо порядок.

Пауза.

Альдо подивився на нього ще раз, пильним, оцінюючим поглядом. Очі, холодні й уважні, ніби щось зважували. Він злегка нахилив голову, а тоді спокійно додав:

— Тут свої правила. Їх доведеться прийняти.

Його голос залишався твердим, без ноток співчуття чи заохочення.

Марко відчув, як ці слова лягли важким каменем на груди. Він кивнув:

— Розумію.

Альдо більше нічого не сказав. Він підняв газету й повернувся до читання, неначе розмова була звичайною справою, що не потребує більше слів.

Марко пройшов через внутрішній двір, сонце вже піднімалося, кидаючи довгі тіні від

арок. Кам’яна бруківка під ногами була прохолодною, над головою ще тримався запах ночі, змішаний із ранковим ароматом жасмину.