Глава 1. Повернення

Італія, 1948 рік. Місто Сан-Джованні, заховане серед зелених пагорбів Тоскани, жило наполовину минулим, наполовину майбутнім. Кам’яні будинки з облупленими фасадами чергувалися з новими червоними дахами, що світилися під полуденним сонцем. На стінах висіли яскраві плакати: “Vota Democrazia Cristiana!” (Голосуйте за Християнсько-демократичну партію), “Lavoratori, unitevi!” (Робітники, єднайтеся!). Вони стирчали на кожному розі, як нагадування, що війна закінчилася, але боротьба за майбутнє триває.

Вулиці наповнювали звуки: крики продавців, що пропонували персики, хліб, рикоту; спів пташок у клітках біля кав’ярень; сміх дітей, які ганяли м’яча поміж уламками. Повітря пахло гарячою бруківкою, пилом, виноградним листям.

На вокзалі панувала метушня. Жінки в чорному тримали дітей за руки, священник у білій комжі сидів на лавці з молитовником. Молоді солдати сперечалися біля газетного кіоску, перегортаючи Il Messaggero. Люди вдивлялися вдалечінь, чекаючи потяга.

Гучний гудок. Потяг нарешті прибув, із довгим рипінням гальм.

Марко Моретті ступив на перон. Його висока постать виділялася серед натовпу — широкоплечий, із суворими рисами обличчя, легким шрамом під вилицею, темними очима, що дивилися просто й твердо. На його формі, трохи вицвілій, блищали погони полковника. Під пахвою — потерта польова сумка.

Він оглядав обличчя, шукаючи знайоме.

— Марко! — гукнув голос.

Він повернувся. Біля стовпа стояла Лаура Росі — світловолоса дівчина, в кремовій сукні, легкий капелюшок кидав тінь на її сяюче обличчя. Вона тримала хустинку й посміхалася.

Вона швидко підбігла, обійняла його за шию:

— Нарешті! Ми так на тебе чекали!

Марко м’яко всміхнувся, нахилившись до неї:

— Лауро… ти подорослішала.

— Подорослішала? Це все, що ти можеш сказати? — засміялася вона, її сміх прозвучав легко, дзвінко. — Марко, ти зовсім не змінився!

Вона взяла його під руку, природно, мов завжди була поруч. Легка, життєрадісна, мов весняне сонце.

Трохи осторонь, під навісом, стояла інша фігура. Вінченца Росі. Волосся зібране в суворий пучок, темно-синя форма, сорочка з твердим комірцем. У руках — товста папка. Її постава була пряма, погляд — рівний, спокійний.

— Вінченца теж тут, — кинула Лаура через плече. — Вона, як завжди, із паперами.

Вінченца підійшла ближче, зупинилася на кілька кроків, кивнула:

— Buongiorno, signor Moretti (Доброго дня, синьйоре Моретті). Ласкаво просимо.

Її голос був рівний, офіційний, мов на доповіді.

— Buongiorno, signora Rosì (Доброго дня, синьйоро Росі), — відповів Марко так само стримано.

— Та досить вам цих формальностей! — махнула рукою Лаура, сміючись. — Ми ж тепер одна родина!

Вона легко потягла його до виходу. Марко дозволив вести себе, лише на мить кинувши погляд на Вінченцу. Її очі були спокійні, непроникні, глибокі, як криниця.

Біля вокзалу чекав водій у старенькому Fiat. Машина рушила вулицями. Лаура безупину розповідала про сусідів, про нову сукню, про завтрашній прийом. Вінченца мовчала, тримаючи папку. Марко дивився у вікно, шукаючи знайоме в місті, яке одночасно змінилося й залишилося тим самим.

— Завтра буде прийом, — сказала Лаура, повернувшись. — Ти прийдеш?

Вінченца додала тихо, не підводячи очей:

— У полковника Моретті, напевно, буде чимало справ після дороги.

— Ти завжди все псуєш, Вінченцо… — Лаура скривила губи, але швидко усміхнулася.

Машина піднялася звивистою бруківкою до вілли. Будинок стояв гордо, хоч на стінах ще виднілися тріщини. Кілька вікон були забиті дошками. Біля сходів чекав Альдо Росі — високий, міцний, у сірому костюмі, з руками за спиною. Його обличчя було суворим, але погляд — теплим.

— Bentornato, Moretti (Радий поверненню, Моретті), — коротко сказав він.

— Grazie, signor Rosì (Дякую, синьйоре Росі), — відповів Марко.

Лаура обійняла батька під руку:

— Тату, ми вдома.

Марко пройшов у дім. Коридор пахнув старими книжками, воском і минулим. Служниця провела його коридором, двері скрипнули.

Кімната була просторою: дерев’яне ліжко з різьбленим узголів’ям, письмовий стіл біля вікна, полиці з книгами матері. На стіні висів портрет жінки з м’якими рисами.

Марко залишив сумку на ліжку, зняв китель, повісив на спинку стільця. Сів на край ліжка, на мить схилив голову, вдихнувши аромат старого дерева й пилу. Підійшов до вікна, відчинив його, впустивши свіже повітря. Пройшов до балкону.

Внизу, у саду, Лаура сміялася з подругами. Далі, ближче до господарських будівель, йшла Вінченца, тримаючи папку, зупинилася, щось говорила працівнику.

Марко кинув на неї короткий погляд, подумав:

“Сподіваюся, працювати з нею буде просто.”

Він одразу перевів погляд на Лауру, яка сиділа на лавці, сміялася, закинувши голову. Його погляд затримався довше.

А Вінченца підняла голову, побачила його на балконі, подумала:

“Сподіваюся, він не буде таким, як полковник Мандзіні…”

Марко важко зітхнув, відійшов від балкону й зачиняв двері.

Кімната занурилася в напівтемряву.