Розділ 3: Помаранчева папка і початок шляху

Минуло лише 24 години від моменту, коли життя Мілани перевернулося. Вона сиділа за старим фарфоровим столом у затишній кухні їхнього дому, гортала численні папери й продовжувала пити зелений чай, який уже давно втратив смак. Чашка за чашкою, думки дівчини ставали все більш заплутаними. Їй потрібно було знайти хоч якусь зачіпку, щось, що могло б допомогти зрозуміти слова батька про сестру. І ось, серед стопи білих папок, її увагу привернула одна — помаранчева, контрастна своїм кольором і формою.

Вона потягнула її до себе, намагаючись не розсипати папери, але деякі все ж впали на підлогу. Мілана не одразу звернула на них увагу, та коли її погляд випадково впав на один із документів, її серце прискорилося.

— "Доленко Каміла Тимофіївна. Навчається у шостому ліцеї, закінчує одинадцятий клас. Дата народження — 22 квітня..." — пробурмотіла вона вголос, не вірячи своїм очам.

Це було справжнє відкриття! Її рука стиснула документи так сильно, що ті трохи зім’ялися. Мілана підскочила зі стільця, миттєво викинувши всі інші думки з голови, і побігла до єдиної людини, якій могла довіряти, — шерифа Віктора.

Містечко, де жила Мілана, було тихим і компактним. Воно носило назву Еверглейдс. Його серце складала невеличка площа з фонтаном, навколо якого розташувалися крамнички, кафе та бібліотека. Вузькі вулички, вимощені бруківкою, вели від центру до околиць, де починалися невеликі житлові райони та ферми. Уздовж головної вулиці, яка називалася Вільям-стріт, розташовувалися пошта, поліцейський відділок і школа, у якій навчалася Мілана.

Дівчина мчала крізь це затишне містечко, майже не помічаючи знайомих облич. Перехожі зупинялися, оглядаючись на її хаотичний біг:

— Що за божевільна? — пробурмотів старий Говард, сидячи на лавці біля кав’ярні.

— Полегше, дівчино! — крикнув власник квіткового магазину, ледве не перекинувши кошик із трояндами.

Мілана не чула їх. Уся її увага була зосереджена на одному — знайти Віктора. Вона знала, що він саме зараз мав бути у відділку, тож поспішала до нього, незважаючи на втому чи погляди перехожих.

Добігши до поліцейського відділку, дівчина побачила знайому фігуру — це був Віктор. Він стояв неподалік і збирався кудись іти.

— Віктор! Вікторе! — кричала вона, намагаючись привернути його увагу.

Шериф, почувши знайомий голос, зупинився та повернувся до неї. Його суворий вираз обличчя змінився, коли він побачив дівчину:

— Що сталося, Мілано? — запитав він, дивлячись на її схвильоване обличчя.

— Допоможіть мені знайти мою сестру! Прошу вас! — видихнула вона, ледь стримуючи сльози. — Ви єдина людина в цьому містечку, хто має зв’язки з програмістами та може отримати потрібну інформацію.

Шериф поглянув на дівчину з сумнівом:

— Я поважаю тебе і пам’ять твого батька, але те, що ти просиш, незаконно.

— Прошу… — повторила Мілана, її голос був сповнений відчаю.

Віктор замислився, зрештою глибоко зітхнув і відповів:

— Якщо я знайду її, тобі стане легше?

— Так, — рішуче кивнула вона. — Я обіцяла батькові знайти її, і я зроблю це!

— Добре, — нарешті сказав Віктор. — Як її звуть? Повне ім’я?

— Доленко Каміла Тимофіївна.

Віктор щось задумався, дістав телефон, натиснув кілька кнопок і через кілька хвилин сказав:

— Вона вже знайдена.

— Що?! — очі Мілани розширилися.

— Подивися на плакат, Мілано, — вказав він на стенд біля відділку.

Дівчина обернулася й побачила великий плакат, на якому була дівчина, схожа на неї, тільки з прямим білим волоссям. Поруч стояв хлопець, якого вона впізнала як сина президента країни. На плакаті було написано: «Святкуємо заручини!»

— Це вона... — шепотіла Мілана, не вірячи своїм очам.

— Я думаю, тобі краще не втручатися в її життя, — порадив Віктор.

— Ні! — твердо відповіла вона. — Я обіцяла.

— Їй зараз добре, вона у великому місті, у зовсім іншому світі.

— Я обіцяла, Вікторе, і я це зроблю, навіть якщо доведеться йти до кінця! — відповіла вона, дивлячись йому прямо в очі.

Шериф зітхнув, зрозумівши, що дівчину не переконати.

— Добре. Я допоможу тобі дістатися до Нью Флоу, але це буде нелегко.

Нью Флоу — це мегаполіс, який розташовувався за сотні кілометрів від Еверглейдсу. Місто, де життя вирувало 24/7: величезні скляні хмарочоси, яскраві неонові вивіски, широкі магістралі, і люди, які завжди кудись поспішали. Туди Мілана вирушить із надією на зустріч із сестрою.