Розділ 2:Таємниця останніх слів

Минуло сім днів і сім ночей після 17-річчя Мілани, і ось одного дня містечко охопив страшний вірус, від якого захворіли десятки, а то й сотні людей. Мілана повернулася з школи, зайшла в будинок і, як завжди, вигукнула:

— Тато, я вдома!

Але не почула відповіді. Спочатку подумала, що батько може бути в іншій кімнаті, тому ще раз гучно запитала:

— Ти вдома, тато?

Знову мовчання. Мілана почала хвилюватися. Вона шукала його в кожному кутку будинку, відкриваючи всі двері і кличучи батька. Однак, він не з’являвся.

Засмучена, вона сіла на підлогу в холі, поклала телефон поруч і замислилася, граючи в думках на піаніно, яке стояло в кімнаті. Раптом телефон задзвонив. Номер був незнайомий. Мілана підняла трубку.

— Шериф Віктор? — запитала вона, розпізнавши голос.

— Так, — відповів він, його голос був важким і сумним.

— Що сталося? — тривожно запитала Мілана.

— Твій батько в лікарні. Швидше приїжджай. Він у палаті 42, — сказав шериф, і в його голосі було щось таке, що змусило Мілану відчути холодок у спині.

Мілана миттєво сіла в машину й помчала до лікарні. По дорозі вона мало не потрапила в аварію, так поспішала, але все ж таки приїхала. Вже біля лікарні вона забула про все, окрім одного — батька.

Шериф Віктор зустрів її біля входу в лікарню.

— Де він? Він живий? — з панікою в голосі запитала дівчина.

— Він живий, але його стан критичний, — відповів Віктор. — Пішли зі мною.

Вони зайшли в палату, але медсестра попросила їх вийти, сказавши, що потрібно поговорити.

— Що трапилося? — запитала Мілана, відчуваючи, як серце шалено б’ється в грудях.

Медсестра поглянула на них і тихо промовила:

— У нашому містечку зараз страшний вірус. Люди помирають через кілька хвилин після зараження. Твій батько теж піддався, і йому залишилось не більше кількох годин, а може, й хвилин.

Мілана здригнулася, але ще не могла повірити в те, що почула. В її голові все було розірвано, відчуття змирення перепліталися з надією, що може батько якось виживе.

— Я дозволяю тобі попрощатися з ним, — сказала медсестра, і Мілана без вагань пішла в палату.

У палаті вона стояла біля ліжка батька, який, здається, був дуже слабкий, але ще живий. Вона почала говорити з ним, не вірячи, що це може бути остання розмова.

— Тато, я завжди мріяла, щоб ти побачив, як я виходитиму заміж, побачив моїх дітей... — зі сльозами сказала Мілана.

— Вибач мене, — прошепотів Олександр, ледве відкриваючи очі.

— За що? — запитала вона, обіймаючи його за руку.

— Я не твій батько. — його слова стали ударом для Мілани.

— Не жартуй, тато! — заплакала вона, вірячи, що це помилка.

— Це не жарт. Я забрав тебе з пологового будинку, але ти маєш ще одну сестру...

Мілана не могла зрозуміти, що він має на увазі.

— Як сестра? Вона померла? — голос її звучав відчайдушно.

— Ні, її забрала знаменита модель, вона живе в великому місті, — відповів Олександр, його голос був ледве чутним.

Мілана знову запитала, майже кричачи:

— Яка сестра?!

— Вона жива, знайди її. Залиш це містечко і шукай її. — сказав Олександр, і в цей момент його серце зупинилося.

Мілана кинулася до нього, намагаючись йому допомогти, але вже було пізно. Вона почала кричати і сльози рясно покривали її обличчя. Шериф Віктор намагався вивести її з палати, але вона відмовлялася йти.

— Я знайду свою сестру, я зроблю все, щоб її знайти, — сказала вона, дивлячись на мертве тіло батька, її слова були рішучими й сповненими обіцянки.