Розділ 1: Мелодія Пам'яті

       Минуло 17 років

У великій кімнаті, наповненій тихим світлом заходу сонця, стояло чорне фортепіано. За ним сиділа юна дівчина з ніжними рисами обличчя й печаллю в очах. Її пальці торкалися клавіш, витягуючи сумну мелодію, яка наповнювала кімнату атмосферою спогадів і втрат.

Сьогодні був особливий день, але не втішний. Рівно 17 років тому її життя почалося з болю. Вона втратила обох — і матір, і сестру. Її мати померла під час пологів, подарувавши їй іще одну сестру, але немовля прожило лише кілька хвилин. Відтоді цей день став для неї днем скорботи, днем, коли її серце наповнювали спогади про тих, кого вона навіть не встигла пізнати.

Закінчивши грати, дівчина залишила руки на клавішах і глибоко вдихнула. Її довге каштанове волосся спадало на плечі, а в очах блищали сльози, які вона не давала собі випустити. Вона підвелася й підійшла до каміна, на якому стояла маленька рамка з фотографією її матері — єдиний спогад, що залишився.

— Мамо, сестричко... Якби ви тільки були тут, — прошепотіла вона, обережно торкнувшись рамки.

Батько ніколи не розповідав деталей тієї трагічної ночі. Він завжди казав, що це був "нещасний випадок", але вона відчувала, що за цими словами ховається щось більше. Щось, чого він не хотів, щоб вона знала.

Дівчина повернулася до фортепіано й сіла знову, повільно натискаючи на клавіші. Мелодія, яку вона грала, була її особистим способом говорити з тим, кого вона втратила. Кожна нота була наче подихом, що летів крізь час і простір до тих, кого вона ніколи не побачить.

— Я б усе віддала, аби хоч на мить почути твої голоси, — сказала вона тихо.

Вона не знала, що ця ніч стане початком змін. Що ті, кого вона втратила, залишили їй більше, ніж тінь болю. Істина, яка ховалася за словами її батька, чекала, щоб бути розкритою. І ця істина мала змінити її життя назавжди.