Розділ 12. Початок чогось нового

Фред

- Батьку! - виходжу я з кімнати гукаючи його.

- Попрощався - холодно він каже.

Я кивнув.

- Чому ти його не повернув до життя, як я тебе вчив - вже трохи суворо що ледве не криком говорить. - Ти ж знаєш Фреде що ми некроманти і повинні давати життя нашій рідні щоб вони передали нам свої знання і завершили свої давно не завершені справи.

- Знаю але...

- Жодних але! Ти мене зрозумів? - питає батько дивлячись на мене своїм суворим поглядом.

- Так, я зроблю - неохоче кажу я і йду знову в кімнату тепер тільки з батьком.

Я підвожу свій жезл до дідуся і прговорюю:

- Отку, жура, ито, вука, ито. Що вістря жезлу синіє від проголошених слів і дідусь потихеньку розплющує очі.

Я побачив що батько задоволений, але щось пішло не так з моїм заклинанням. Воно вибухнуло і ударною хвилею вдарило по нам з батьком. 

- Навіщо перервав заклинання, тиж повинен був його десь використати! - даючи мені ляпас кричить батько, хоч я знаю що це дідусь зробив, але я батьку не кажу, сам здогадатися має.

- Пробач... - кажу я підводячись.

- Вибаченнями не зарадиш, бо повертати в життя можна тільки один раз і не більше. То що дід тобі сказав? - ніби наказуючи каже батько.

- Щоб я вирушив до острова Солярія та повідомив про його смерть і став ким хочу.

- Щодо повідомлення я тебе на добу можу відпустити не більше, а щодо того що ти хочеш це не обговорюється! Ти станеш некромантом, як всі в нашому роду, тож жодних заперечень.

- Але ви хіба не пам'ятаєте що мама говорила? Вона казала що свою я долю знайду лише своїм бажанням до нового, наполегливістю з  хоробрістю духу і ... - не встигаю натиснути як слід на батькові почуття як він мене перебиває.

- Твоя матір не мала ніякого значення в нашому роді, жінка повинна була слухатися чоловіка, а не навпаки - старається ухилитися від своїх почуттів він.

- Не кажіть так про неї, ви ж її любили хоч матінка і не була підходящою для нашого роду, як бабуня казала - стараюся натиснути сильніше на батькову слабинку.

- Наша бабуся була верховною серед некромантів, а тому ніхто права не мав їй перечити - захищається від моїх слів так, наче за ним біжать двоє потерчат .

- Але самі ж казали що в нашій родині патріархат... - намагаюся добити його впертість хоч цим.

- Це єдиний виняток, і що ти хочеш цим добитися? - не витримує вже мого натиску батько що означає мою маленьку над ним перемогу.

- Я лише хочу, аби ви відпустили мене в світ, тим ким я хочу бути - кажу вже йому чесно вперше.

- Та йди вже і не вертайся коли всі і все тебе покинуть - вже здаючись каже він.

- Як хочете, бувайте батьку - і не озираючись беру вже зібрану сумку з книгою і вирушив я в путь.

Проходячи рідні вулички я не шкодую ні про що, бо вони лише навіювали спогади про диктатуру яку я повинен був дотримуватися, воскрешання мертвих проти їх волі і спогади про маму, яка розуміла як дідусь моє справжнє покликання. Крокую вперед до лісу хоч я міг просто переміститися заклинанням в Катерну на острові Солярія, але краще на сам острів ніж в королівство, бо маю розвіяти спогади і забути усе погане що сталося протягом стількох років.

Я роблю великими і вказівними пальцями квадрат і кажу заклинання:

- Тора, ена, лома, ена, полта, отку, рокта, тора - яке мене перемістило в якісь кущі, де за нами хтось перелякався не на жарт.

А потім придивившись, бачу що це феї піксі сиділа на листках і я їх злякав. Заважати їм не хотів, але потрібно рухатися далі, що вже ввечері я маю прибути в Катерну і повідомити щодо дідуся.