Глава 14

Після відпустки Джой прийшов до супермаркету лише заради того, щоб отримати розрахунок. А ще за два дні вилетів на Зелену Землю.

— Це везіння, що трапився такий зручний рейс, — сказав він Зої перед відльотом. — Я встигаю до виходу обозу, що везе до монастиря припаси. Обоз хоч і рухається повільно, проте точно добереться без пригод.

Пригод Зоя також не хотіла. Вона вирішила у своєму житті поки що нічого не міняти — залишилася в тій самій квартирі, на тому ж самому робочому місці.

Усі зароблені гроші Джой залишив дружині, а з собою взяв рівно стільки, скільки потрібно на дорогу.

— Не хочу мати при собі зайвих грошей, щоб не було спокуси кинути все й мчати до тебе, — сказав він у відповідь на Зоїне занепокоєння. — Монастир забезпечить мене всім необхідним, а назад я повернуся вже драконовим шляхом.

Ще він сказав, що попросив Іріаса придивитися за нею, на що Зоя відповіла, що все життя чудово обходилася без нагляду.

Джой відлетів, а Зоя пішла працювати.

***

А після повернення додому на неї чекав сюрприз у вигляді фера Мелларда, який сидів на ганку просто на сходах. Напевно, навмисне чекав, поки Джой поїде, а тепер заявився, щоб усе з’ясувати. Що ж, Зоя була не проти поговорити з ним, аби тільки руками не махав. У дім вона його кликати не стала — присіла поруч на ганку.

— Весь час забуваю, наскільки ви, люди, тендітні, — промовив він.

Це що, треба сприймати як вибачення?

У відповідь Зоя промовчала.

Сандер важко зітхнув:

— Точно не знаєш, де Асі?

— Не маю звички брехати. — Що дракони чудово відчувають брехню, Зоя пам’ятала, то чому він зневірився в її словах?

— А про Ейна чому не сказала? Невже думала, що я настільки чудовисько?

Саме так і вважала, та що вже тепер про це говорити.

— Думаєш, я сам цього хотів? — у голосі дракона раптово виявився такий біль, що Зоя мимоволі поспівчувала йому. — Владика наказав вирішити це питання, щоб ніхто не здогадався, що з його дочкою щось було не так. А я не зміг.

Співчуття випарувалося в мить.

— Поклали вбивство на дружину, а самі в кущі?

Дивні почуття викликав у ходжатки фер Меллард. Суперечливі.

Дракон довго мовчав, потім сказав:

— Він гинув, а продовжувати муки — не милосердно.

Ой, цю казочку Зоя вже чула.

— А приклад Ардоні вас не надихнув? — вона вирішила не давати драконові спуску

— Та не знав я тоді про Іріаса, — з гіркотою відповів Сандер. — Не стикалися ми з ним, доки Асі шукати не знадобилося. Він же з іншого клану, а вони про нього розповідати не поспішали.

— А Джой, виходить, знав? Звісно, знав, вони ж були друзями! — вигукнула Зоя. — Він знав про можливість вижити — от і дотягнув до ритуалу!

— Не до ритуалу, а до твоєї появи, — поправив її Меллард. — Ти заповнила дірку в його душі, тож почалося переродження. Ритуал лише прискорив процес. Істинна для дракона — це все його життя. Без неї аура нестабільна. У мене-он вся полізла на шматки, відколи Асі пішла. Та й у неї, мабуть, також...

Дракон трохи помовчав, Зоя його не підганяла. Якщо вже почав говорити — нехай каже. Вміння слухати вважалося однією з головних переваг сестер-ходжаток.

— Я навіть не розумію, чому вона втекла. Я їй другий медовий місяць влаштував: на Острови відвіз, кольє діамантове подарував, щоночі догоджав, як нареченій. А вона — раз! — і зникла, доки я за квітами бігав. Грошей не взяла і картки всі полишила. Потім дізнався: заклала за якийсь дріб’язок прикраси своєї матері, а завжди ж тряслася над ними так, ніби вони й справді чогось вартували. Спочатку я думав, це все через Ейна. Вибачити не змогла. Але ж він живий, отже, не в ньому причина. І де її тепер шукати — ума не прикладу.

— Так, раті обов’язково треба знайти, — погодилася з ним Зоя. — Вона абсолютно не пристосована до життя, тим паче без грошей.

— Допоможеш? — з надією спитав дракон. — До тебе вона швидше за все прийде, хоч би для того, щоб дізнатися про Ейна. Тоді просто повідом мені, а я вже розберуся.

— Ага, — реготнула Зоя. — Вже один раз розібралися! Можу тільки пообіцяти, що повідомлю раті про ваші страждання. А вона, якщо захоче, сама зателефонує вам.

На тому й зійшлися. Дракон був на диво поступливим сьогодні.

Кай

Хлопчик — той самий, якого на святі Джой «навчав жити», — з’явився в магазині серед дня. Він бігав по торговому залу, доки не натрапив на Зою.

— Пташка! Це ти! Нарешті! А де Дракон?

— Джой? Він полетів у драконячий монастир, на Зелену Землю.

— Ну от, — засмутився хлопчик. — Я так і знав! Як завжди, мені не щастить!

Хлопця звали Кай, і було йому одинадцять років. Жив він із бабусею. Ні, сиротою він не був — у нього були батьки, але мешкали вони в іншому місті. У них було ще четверо дітей, молодших за Кая, тож його вихованням мама з татом не переймалися. Бабуся ж за прудким молодиком бігати вже не могла — їй перевалило за вісімдесят. Отже, Кай цілковито й повністю був наданий сам собі.

Він відповідав на запитання, а сам нишпорив голодними очима по магазинних полицях.

— Їсти хочеш? — здогадалася Зоя.

— Угу, — кивнув хлопчик.

— Ходімо в кафетерій, у мене зараз обід. Компанію складеш?

Кафетерій був влаштований на кшталт драконячого столу — кожен брав собі, чого хотів, із запропонованих страв. Гаряче заздалегідь фасували в спеціальний термопосуд — страву просто треба було зняти з полиці, а от холодні закуски кожен міг накладати собі сам.

Зоя взяла хлопчику суп і м’ясне рагу, а потім показала одну фішку, якою частенько користувалися працівники супермаркету. Тарілка надзвичайно смачного м’ясного салату коштувала півтора скудо. Не дешево, але обдурити систему було легко: плата у кафетерії стягувалася автоматично, око сканера фіксувало вибрану страву, але не її кількість. Ось і накладали відвідувачі салат у тарілку купкою такої висоти, щоб тільки не розсипалася по дорозі до сканера, а платили як за одну порцію. Сама Зоя цим методом не користувалася — велику кількість салату їй було просто не здолати, але якщо хлопчина добре попоїсть, супермаркет не збідніє, чи не так?