Глава 13

Обидва дракони підскочили до краю і побачили, як вона падає спиною на одну з хмар, що застрягли на четвертому поверсі. Кульки, наповнені гелієм, ненадовго затримали падіння — рівно настільки, щоб дракони усвідомили, що трапилося. Спалахнули три портали, і... наступної миті внизу стояли Ардоні, Меллард і Джой із Зоєю на руках.

— Все добре, Горобчику, — сказав Джой, міцно притискаючи дівчину до себе, — я ніколи не дозволю тобі впасти.

Якоюсь частиною своєї до смерті переляканої свідомості Зоя зазначила, що голос Джоя знову змінився. Тепер у ньому не було тих дзвінких юнацьких ноток, що звучали, коли він вичитував хлопчаків. Такий глибокий баритон міг належати лише зрілому чоловікові. Очевидно, ті кілька секунд, що тривало її падіння, для нього знову стали переломними.

Покараного хлопця побачене потрясло:

— Ніколи більше, Драконе... Чужого не візьму, клянуся тобі... — шепотів він, не зводячи з Джоя очей.

Торговий центр був набитий покупцями, але, здавалося, ніхто, крім хлопчика, не звернув уваги на те, що сталося. Навіть Анна та Мірабель, які тут же, зовсім поряд, збирали порожні візки, нічого не помітили.

Не поспішаючи, Джой поставив Зою на ноги, помахом руки відпустив хлопчика, зняв маску й обернувся до здивованих драконів:

— Хто? — прогарчав він. — Хто з вас зіштовхнув її з галереї?

Його палаючий гнівом погляд перебігав з одного супротивника на іншого. Він готовий негайно вступити в бій з обома — зрозуміла Зоя. І їй стало ще страшніше, бо бійки Джоя з драконами вона собі навіть уявляти не бажала.

— Ні, Джой, хороший мій, ні! — вона обхопила його руками й притулилася всім тілом. — Ніхто мене не штовхав! Я злякалася і оступилася. Сама...

Як би там не було, її влада над Джоєм залишалася незмінною. Він повірив їй і заспокоївся

— Тоді йдіть, — кинув він чоловікам. — Вам нема чого тут робити, — стягнув з голови перуку й поклав її разом із маскою в один із порожніх візків.

Але дракони йти не поспішали.

— Та щоб мені більше ніколи не злетіти! — ошелешено промовив Ардоні. — Ейн Меллард! Це ти? — І зробив крок у бік Джоя.

І тут же на його шляху постала блискуча синьо-зелена фігурка в капелюшку з чубчиком:

— Не чіпай його!

І тепер уже Джой заспокоював свою Пташку:

— Все гаразд, Зоє. Іріас — мій друг. Був ним принаймні колись. Він не нападатиме без діла. — Він знову обійняв дівчину й ласкаво пригорнув до себе.

— Ейне, нам треба поговорити, — промовив детектив.

— Пізніше, Іре. Зараз ми із Зоєю йдемо. Поговоримо завтра вранці, у кампусі. Адже тобі не важко з’ясувати нашу адресу? — посміхнувся Джой. — А зараз займися краще Сандером. Його, бідолаху, ось-ось шляк трафить. Купи йому бренді — він це любить.

***

Як вони опинилися вдома, Зоя не пам’ятала. Її наздогнав справжнісінький відкат. Дівчину трясло, наче в лихоманці. Коли Джой хлюпнув у її чашку чогось міцного, вона й не подумала заперечувати — добре пам’ятала легенду про двох чоловіків, які впали з літака й вижили. Один прийшов додому, помолився і ліг спати, а на ранок вирушив у чертог до Милосердного. Інший же з’явився в бар, набрався там зі своїми друзями — і живе досі. Тільки здивувалася вона: звідки у них вдома алкоголь? Адже ніколи не купували. А потім подумала, що Джой, певно, теж знає цю легенду, тому і Сандера наказав лікувати тим самим чином.

Коньяк свою справу зробив — Зоя спала всю ніч, і жахи її не турбували. Під ранок, щоправда, здалося їй, ніби хтось у них в кімнаті розмовляє, але слів вона розібрати не змогла і незабаром знову заснула. А коли прокинулася, поруч сидів Джой. І був він уже зовсім дорослим.

Гаряча хвиля народилася десь глибоко всередині й в одну мить наповнила тіло дівчини непереборним бажанням, а потім штовхнула її в обійми чоловіка:

— Ти — мій! Тільки мій! Назавжди, навіки! І я хочу бути тільки твоєю! Люблю тебе, Джой... Ейн... неважливо...

Напевно, він би їй відповів. Якби міг. Якби губи його не були зайняті куди цікавішою та невідкладнішою справою. Але для більшості людей у подібних ситуаціях слова не потрібні, якщо серця давно вже б’ються в унісон.

Два тіла злилися, дві душі з’єдналися. Стогін, один на двох, пролунав, наче гімн кохання. Двоє істинних знайшли одне одного.

***

Коли Зоя прокинулася наступного разу, сонце наповнювало кімнату. Час наближався до полудня. Добре, що у них вихідні, і нікуди бігти не потрібно. Усвідомлення цього факту додало ще трохи щастя до тих відчуттів, що переповнювали зараз дівчину.

Джой лежав поруч і не зводив з неї очей. Воістину, краса — в очах того, хто дивиться! Зоя завжди вважала себе звичайнісінькою: не дурнушкою, але й не красунею. А Джой зараз милувався нею так, ніби вона була прекраснішою за всіх жінок на планеті. А ще він грав її рукою — перебирав тоненькі пальчики, погладжував долоню.

— Надивитися на тебе не можу, — нарешті промовив він. — Дружина моя. Кохана.

Він підніс її долоню до губ і ніжно поцілував. І тоді Зоя побачила це. Її зап’ястя перехоплював золотий браслет, а руку Джоя — такий самий, тільки антрацитово-чорний. Тонка в’язь шлюбної клятви на її браслеті була чорною, а у Джоя — золотою. Написана клятва була давньою драконячою мовою.

— Але як? Чому?.. — здивувалася Зоя. — Ми ж ще не одружилися…
 

— Між істинними, Горобчику, будь-який ритуал на крові перетворюється на шлюбний. Коли Асіят прив’язувала тебе до мене, вона, звісно, про це не подумала. Але якби ти знала, який я вдячний їй за все, що вона зробила!

— Але ж ритуал був односторонній, — здивувалася Зоя.

— Зовсім ні, — він узяв її мізинчик, той самий, що брав участь у ритуалі, й обхопив губами, пробуджуючи в її голові спогад, а в тілі — хвилю солодкого тремтіння. — Щоб завершити ритуал, не потрібно багато крові. Головне — обмінятися нею. Будь-яким чином.

— Завжди знала, що ти не такий простий, як вдаєш, — усміхнулася Зоя. — А чому браслетів раніше не було видно?