Глава 7

Дивно, наскільки темрява загострює всі інші почуття. Зоя чула тихе дихання Джоя, відчувала слабкий аромат мила та зубної пасти й відчайдушно хотіла торкнутися його обличчя.

— Не спиш? — тихо прошепотіла вона, висовуючи руку з-під ковдри.

Відразу ж її руку спіймали, гаряче дихання обпалило долоню, і драконова щока міцно притиснула дівочі пальці до подушки.

— Ні. Думаю.

— Про що?

— Про зраду.

— Кинь. Марно! Нічого не виправиш. Старого твого не переробиш, та й мати також. От уже до чого голова безладна! Але твоя мама хоч намагалася тебе захистити, а моя — мене з тельбухами видала!

— Як це видала?! Чому? Розкажи! — зажадав Джой.

І Зоя розповіла. Нехай знає, що не лише його зраджували.

***

Батько Зої був адвокатом, молодшим партнером Майлза Готіса. Йому було тридцять сім, коли у нього стався  інсульт. Зої на той час ледве виповнилося тринадцять, і вони з батьком уже два роки жили без матері. Ні-ні, Зейна Вардос, як і раніше, процвітала, але далеко від своєї сім’ї — з новим чоловіком і новонародженим сином.

Хвороба не доконала фера Вардоса відразу — вона повільно добивала його протягом трьох років. Усі накопичення за цей час витратилися, але Зоя якось змогла закінчити школу. Вона не була ледаркою чи тупицею — у неї просто часу на навчання не залишалося. Сестри Милосердного, що доглядали батька, були всі, як одна, старі. Їм самим уже важко було пересуватися, де вже зрушити хворого, переодягнути чи викупати, а такого дива техніки, як гравікрісло, тоді ще не існувало. От і доводилося Зої перевертати нерухомого чоловіка удвох із доглядальницею. Натомість догляд за хворими вона за ці роки  осягнула в повній мірі. І ін’єкції навчилася робити, і масаж, і дієтичні страви готувати.

Незважаючи на те, що шкільний атестат демонстрував лише дірки в Зоїній освіті, вона отримала найкращі рекомендації від сестер-ходжаток і запрошення навчатися у їхній медичній школі. Школа при Ордені Сестер Милосердного дозволяла отримати освіту без відриву від роботи. Там проходили лише теоретичний курс, а практичні навички ходжатки здобували, працюючи зі своїми пацієнтами. Така схема навчання влаштовувала Зою, і навіть дуже, бо матеріально підтримувати дівчину не було кому — доводилося розраховувати лише на власні сили.

Проте доля зробила непередбачуваний фінт.

Коли батько помер, у житті Зої знову з’явилася мати. Її не було на похороні — вона разом із чоловіком і сином з’явилася пізніше й заявила права на половину будинку Вардосів.

— Ми і так проявили милосердя, не турбували хворого, хоча нам дуже потрібні були гроші, — пояснила Зейна. — Тепер же перешкод для продажу немає.

— Все вірно, Зоя, — важко зітхнув дядько Майлз. — Ти успадкувала лише батькову половину, але й тією не маєш права розпоряджатися до повноліття.

— Ти можеш жити з нами, доки не вийдеш заміж, — запропонувала мати, — за цей час ми продамо будинок, а гроші розділимо.

Зоя не бажала продавати будинок, де виросла, і заміж не хотіла, але іншого виходу не було. Мати не бачила інших життєвих перспектив для своєї дочки. До школи сестер-ходжаток вона Зою не пустила.

— У моїй сім’ї ніхто не виноситиме горщики з-під чужих людей! — відрізала Зейна, коли Зоя прийшла просити в борг, щоб оплатити перший семестр. Повернути матері гроші вона сподівалася після продажу будинку.

***

Те, що в новій сім’ї вона не приживеться, Зоя зрозуміла швидко. Зайвою вона там була — тягарем, якого хотіли якнайшвидше позбутися. Матері не подобалися ні манери дочки, ні її гардероб, а найбільше — обрана професія.

Можливо, Зоя довго переживала б ставлення Зейни до себе, але в цей час з’явився ВІН.

Його привів додому вітчим і представив як свого бізнес-партнера. Дорослий, упевнений у собі чоловік упродовж кількох днів зачарував дівчину настільки, що вона забула про все на світі. Зоя закохалася до нестями, з усім запалом шістнадцятирічного підлітка.

— Ми одружимося, тільки-но тобі виповниться сімнадцять, — казав той, чиє ім’я Зоя й згадувати не хотіла. Ох, як же вона розуміла Асіят, котра не бажала вимовляти вголос ім’я ненависної невістки!

Нове Зоїне сімейство прийняло шлюбну пропозицію на ура. Вітчим торгував елітними  винами і був зовсім не проти, щоб посередником між ним та виноробами був член його сім’ї.

На заручини наречений подарував Зої кільце. З діамантом. Так вона вважала, адже діамантів ніколи не бачила. Пізніше оцінювач у ломбарді сказав, що це звичайна дешева біжутерія — скельце в оправі зі сплаву, що імітує золото. 

Дату весілля призначили через два місяці. 

Мати почала гарячково підшукувати покупців на будинок. У присутності фера Готіса вона оголосила, що Зоїна частка піде їй у посаг. Дядько Майлз не став заперечувати і навіть допоміг оформити угоду, коли покупець знайшовся.

Наречений тим часом зажадав доказів кохання. Зої було страшно, але мати порадила не ламатися: до весілля, мовляв, заживе — і медовий місяць не буде затьмарений болем, страхом чи іншими неприємностями.

Придане майбутній зять побажав отримати готівкою. Він показав Зої фотографії гарного будинку, який нібито збирався купити для неї у своєму рідному місті.

— Люди в нас прості, — казав він, — довіряють лише тим грошам, які можна потримати в руках. За вино, до речі, теж бажають отримувати лише готівку.

За той час, що залишився до весілля, він мав купити будинок і першу партію вина. Гроші — і Зоїні, і вітчима — він забрав із собою. Чи треба казати, що більше вони його  не бачили?

Спочатку Зоя дуже хвилювалася. Думала, що він зник не з власної волі — вбили його  або викрали, пограбували, нарешті. Чого не буває? До поліції побігла. Але там їй швидко пояснили, що до чого. Не знущалися, не глузували — просто розклали все по поличках. Зрозуміла. Адже не дурна. 

А мати не вигадала нічого кращого, ніж звинуватити у всьому Зою: