Глава 4

Оскільки «немовля» продемонструвало явний прогрес у розвитку, Зоя вирішила, що тримати його в ліжку не варто. Вона посадила Джоя у гравікрісло та змусила витерпіти ще одну процедуру — почистила міцні та цілком здорові драконові зуби. Поки вона орудувала щіткою без пасти (не уявляла, як можна змусити Джоя прополоскати рота), він просто грався з нею, хапаючи зубами щітку, але не заперечував.

— Добре, що ти такий поступливий, Джой, — похвалила його дівчина. — Давай і надалі дружити?

Він виплюнув пожовану щітку й сказав:

— Няня...

А потім спокійно сидів на кухні, дивився, як Зоя готує обід, і ганяв по столі великі червоні яблука, які дівчина збиралася спекти на десерт. І чому Асіят казала, що він весь час кричить і плаче?

Коли перед обідом Асіят дістала з холодильника молочну суміш, Зоя зупинила її:

— Гадаю, це вже в минулому. Мені здається, Джой із задоволенням з’їсть котлету, картопляне пюре та печене яблуко.

Вона мала рацію. М’ясо колишній дракон поглинав із превеликим задоволенням і овочами-фруктами не знехтував. А по обіді, як усі діти, захотів спати. Зоя поклала його просто в гравікріслі, трансформувавши останнє в ліжко, вкрила пледом і вивезла на вулицю. Сама присіла у шезлонг біля басейну.

З хати вийшла Асіят і влаштувалася на сусідній лежанці.

— Тебе нам послали Небеса, — сказала дракониця, звертаючись до дівчини. — От тільки не можу зрозуміти, радіти з цього чи засмучуватися. Мій син більше не вмирає. Не знаю, чи це пов’язано з тобою, чи просто так співпало, але це факт. І я не знаю, що робити. Він більше не дракон.

— Та нічого не робити, просто жити, — озвалася Зоя.

— Як жити? — сумно зітхнула дракониця. Очевидно, можливість існування поза драконячою іпостассю не вкладалася у неї в голові.

— Як усі. Приймати один одного такими, як є, любити, допомагати шукати своє щастя.

— Так, Готіс казав мені, що ви, ходжатки, не від світу цього... Але що саме мені робити сьогодні? Я ніколи не мала справи з дитиною, тим більше людською! Звичайно, я люблю свого сина навіть таким, неповноцінним, але в мене просто руки опускаються. І за допомогою ні до кого не звернешся!

— Не думаю, що ви знайшли б адекватну допомогу, навіть якби залучили всіх зірок психіатрії. Чомусь мені здається, що ніхто з них не має досвіду в подібних справах. Давайте просто зачекаємо та поспостерігаємо. Мені здається, що ми все робимо правильно. Джой швидко дорослішає. Може, він упорається сам? А ми допоможемо йому пройти всі етапи дорослішання як належить.

— Так, психіатрам я також не довіряю. Мало того, що драконяча репутація постраждає, вони ще й можуть пустити Джоя на досліди. Але що саме нам далі робити? — повторила дракониця своє запитання.

— Вважаю, треба купити іграшку. Велику та яскраву. Цікаву. Навіть якщо вона знадобиться лише на кілька днів — цей етап потрібно пройти.

Дракониця легко піднялася з шезлонгу й вирушила до будинку робити замовлення, а Зоя придивилася до Джоя й виявила, що той уже не спить. Уважні сірі очі дивилися на дівчину з таким невимовним смутком, що вона мимоволі погладила його по голові, перебираючи нерівно підстрижені світлі пасма.

— Я зовсім не вважаю тебе неповноцінним, — тихо сказала вона. — Навпаки, гадаю, що ти дуже навіть собі на умі, хоч і не можеш нічого сказати.

І після паузи додала:

— А давай надеремо їм їхні драконячі дупи? Доведемо, що людина підніметься там, де жоден дракон не встоїть!

Колишній дракон відреагував дивно: пхикнув, а може, чхнув. Утім, погодився, вирішила Зоя.

***

У наступні дні в маленькому шале нічого особливого не відбувалося. Хіба що Асіят ніяково повідомила, що більше не замовлятиме памперсів, а сам Джой навчився сповзати з ліжка й пересуватися по будинку рачки. Зою «нянею» він більше не називав, а от слово «мама», що вимовлялося високим «дитячим» голосом, звучало досить часто. Дракониця просто світилася від щастя.

— Ти знаєш, — говорила вона Зої, — я не чула цього слова вже багато років. Адже в нас прийнято звертатися до батьків за іменами. «Мама» кажуть лише маленькі діти. А це так приємно!

Був теплий сонячний день, і вони втрьох сиділи на штучному пляжі біля басейну. Дракониця ліниво тягнула через соломинку якийсь сік, а її синок зі своїми новими іграшками розташувався на піску. На матір він не звертав жодної уваги, проте активно чіплявся до Зої. Спочатку таранив її ноги великою червоною машиною. Зоя відсунулася трохи, аби не заважати йому грати, але не допомогло — Джой набрав повне відерце піску й вивалив його дівчині на коліна.

— Джой! — заверещала Асіят. — Ти що робиш! Зараз же вибачся перед нянею!

Дракониця просто кипіла від обурення, а її син не міг зрозуміти, чим викликав гнів матусі. Губи його тремтіли від образи, а очі сповнилися сліз. І ось від цих очей Зоя не могла відвести погляду.

Кажуть, очі — дзеркало душі? Без сумніву! І зараз у цьому дзеркалі Зоя бачила душу, не заплямовану жодним людським пороком.

— Хвилиночку, раті! — забороняючий жест ходжатки перервав потік материнського обурення. Дівчина схилилася над підопічним і погладила його по щоці. — Ти теж мені дуже подобаєшся, Джой, — сказала вона. — Дуже-дуже, повір.

Асіят дивилася на них із повним нерозумінням. А Джой, очі якого миттєво висохли, сперся на підлокітники Зоїного крісла й неквапливо піднявся на ноги.

***

За два тижні Зоя повністю адаптувалася в сім’ї драконів, з’ясувала основні звички Асіят і навчилася розуміти Джоя без слів. Хоча невдовзі він почав говорити. У нього був кумедний, високий голос — не дитячий, але й не дорослий. Проте мова була правильною, без характерних вікових порушень: він вимовляв усі літери і ніколи не перекручував слів, а лексикон його із кожним днем поповнювався.

Також Джой із задоволенням танцював, варто було лише увімкнути музику, читав вірші на першу ж вимогу і іноді тихенько співав — але тільки для Зої, матері він чомусь соромився.