Глава 1

Жінка стояла біля воріт кладовища. Молода, гарна, дорого вбрана. Драконячий стиль ніколи не виходить із моди, і багато дівчат щосили наслідують його, але ця раті виглядала настільки по-драконячому, що можна було тільки позаздрити. Щоправда, довкіллю вона не відповідала — занадто вже витонченою була.

Зоя помітила її здалеку і одразу зрозуміла, що незнайомка чекає саме на неї. Розпач і безвихідь настільки виразно читалися в позі, жестах та погляді жінки, що ясно було без слів: перед Зоєю — її чергова роботодавиця. Та щойно дівчина наблизилася до незнайомки, та мовчки відступила вбік і, лише коли Зоя проминула її, схопила дівчину за рукав.

— Ви ж Зоя Вардос, чи не так? — гострі кігтики антрацитового кольору, наймодніший «драконячий» манікюр, ледь не пропороли тонку тканину.

— Так, раті, слухаю вас. — Зої неодноразово доводилося зустрічати змучених родичів безнадійно хворих, тому не зовсім адекватна поведінка жінки анітрохи не здивувала її.

— Мене звуть Асіят, — назвалася незнайомка, — і я хотіла б вас найняти.

Отак, з місця в кар’єр: не запитавши рекомендацій, не поцікавившись, чи вільна Зоя зараз! Хоча останнє саме собою зрозуміло — адже вони на цвинтарі, де щойно закінчилося поховання попереднього Зоїного підопічного — старенького інваліда, якого дівчина доглядала останні п’ять місяців. Напевне, й Асіят потрібна доглядальниця для літнього або хворого родича.

— Вас рекомендував мені повірений Готіс. Щоправда, я вважала вас старшою, більш досвідченою…

— Я повнолітня, раті Асіят, і мій досвід підтверджено дипломом, — Зоя не стала казати, що диплом свій вона отримала лише пів року тому.

— Так, звичайно, фер Готіс мені казав... Ми можемо обговорити деталі десь осторонь?

Зоя озирнулася. Група людей саме виходила з цвинтаря — родичі померлого, і серед них фер Даніель Моріс, її попередній наймач, контракт із яким закінчився тієї хвилини, коли труну з тілом його батька опустили в землю. Знаком показала Даніелю, що поїде з жінкою. Той кивнув і посміхнувся. П’ять місяців досить близького контакту привели Зою та її минулого роботодавця до справжньої дружби. Тому дівчина й погодилася залишитися в його домі до поховання, хоча за законом могла піти відразу після смерті старого. Бідолаха Дан... Як же він втомився! А в нього ще стільки справ, пов’язаних із заповітом. І допомогти йому в цьому Зоя, на жаль, нічим не може. Родички, що злетілися на невелику спадщину, як мухи на мед, ще добряче потріпають йому нерви. Але він впорається — адже він адвокат. А в Зої свої проблеми. У неї немає житла. Тому Асіят із її невисловленою поки що пропозицією виглядає справжнім порятунком. Адже Зоя з куди більшим задоволенням переїде до чергового підопічного, ніж повернеться до Притулку Сестер Милосердного, де її гаманець знову випатрають так, що мрія про власне житло вже вкотре відсунеться на майбутнє.

Авто Асіят — дорогий кабріолет, прикритий драконячим куполом, чекало хазяйку на парковці. Раніше в автомобілях такого класу Зої їздити не доводилося, але вона не відчувала жодного трепету, розташовуючись у суперзручному кріслі поруч із водійкою. І в багатих трапляються проблеми, вирішити які може лише досвідчена сестра-ходжатка.

Асіят і її кабріолет

— Моя пропозиція буде для вас незвичайною, — не зовсім впевнено почала раті, — але я добре заплачу, дуже добре. 

Господи, та що вона має намір запропонувати? За роки роботи цей контракт був у Зої вже восьмим, але ніхто з наймачів не розпочинав переговори таким чином.

— Заспокойтеся, Асіят, — дівчина ласкаво доторкнулася до руки красуні. — Я допоможу вам, чим зможу, і зайвого не вимагатиму. Спочатку скажіть мені, хто потребує догляду і що з ним сталося.

— Мій син. Він помирає.

Цього ще не вистачало! Дитина!

— Хіба фер Готіс не попередив вас, що я не працюю з дітьми?

— Розумієте, Зоя, він не зовсім дитя, хоча, звичайно, дуже юний. Йому тридцять дев’ять років.

Зазвичай Зоя непогано контролювала власні емоції, але зараз обличчя зрадило її — на ньому відбилися всі до єдиної здогадки, що спали дівчині на думку. І, звичайно ж, ці припущення не залишилися таємницею для її співрозмовниці.

— Так, Зоя, ми дракони, — Асіят неквапливо зняла свої сонцезахисні окуляри й звернула на дівчину погляд яскраво-блакитних очей з тонкою щілинкою зміїної зіниці.

Ой, Матінко всемогутня! Дракони! Та вони ж як інопланетяни — всі знають, що існують, а живцем ніхто не бачив. Усі читають “Міські плітки”, де пишуть про драконів, відстежують їхнє життя, але похвалитися особистим знайомством ніхто не може. Вважається, що живуть дракони відокремлено й нікого з людей до себе і близько не підпускають. Вотчиною їхньою є Зелена Земля — острів, вкритий вічними льодовиками, а в людських поселеннях вони майже ніколи не з’являються.

— Ви ж розумієте, що тепер не маєте можливості відмовитися від контракту?

Зоя слабко кивнула. “Плітки” стверджували, що дракону, після того як він відкрився людині, відмовити неможливо, а угода з ним завжди закріплюється кров’ю. Не можна сказати, щоб дівчина надто перелякалася подібної перспективи, але очманіла — це точно.

— Це буде не зовсім звичайний договір, але я не маю наміру вас ображати. Я розповім вам нашу історію і відповім на всі запитання. Укладати контракт ви повинні абсолютно свідомо. Зрозуміло, що після закінчення роботи ви не зможете нікому нічого розповісти ні про мене, ні про мого сина. Про те, що ми дракони, — уточнила Асіят. — Усі ваші знайомі вважатимуть, що вас винайняли звичайні люди.

Хоча вибору й немає, принаймні її не триматимуть у незнанні. Та й договір цей не триватиме вічно. А розповідати комусь про драконів Зоя і сама не стане — адже не дурна.

— Я подбаю про вашого сина, Асіят, скільки б йому не залишилося.