Сестра

Після виснажливого дня на роботі я нарешті прийшла додому. Перш ніж починати свою звичну рутину я вирішила прийняти душ. Гаряча вода змивала з мого тіла залишки втоми і дихати стало легше. Теплі доріжки води стікали з мене коли я ступила на прохолодну підлогу ванни.. Витираючи голову я дивилась у дзеркало, про себе відмітивши темні кола під очима і впалі щоки. Чорт мені справді потрібен відпочинок. Повернувши голову вліво я помітила дещо дивне: моє відображення здавалося не встигало за мною. Боже я настільки втомилась що вже починає здаватися всяка чортівня. Але махнувши рукою коли знімала рушник я помітила ще більш сповільнений рух відображення. Що за..? Примружившись я помахала рукою і відображення повторило рух, як і має бути. Отже здалося. І як тільки я вирішила йти спати відображення раптом посміхнулося. Я впевнена що не посміхалась, ну не могла ж я зробити це випадково і не помітити чи не так? Очі розширились від жаху і я відчула як моє волосся стає дибки. Холодний вітер пробігся моєю шкірою вколовши тисячами голок по спині і я скрикнула коли відображення смикнулося вперед прямо на мене. Боляче вдарившись спиною я розвернулась і прожогом кинулася нагору. Звук розбитого скла змусив мене крикнути знову і мало не впасти. Лише холодний жах змушував мене рухатися вперед.
Я влетіла в спальню ніби скажена намагаючись врятуватися від цього..та я поняття не мала що це за хрінь! Захряснувши двері за собою я роззирнулася в пошуках чогось що можна поставити біля дверей як барикаду. Мій погляд впав на крісло біля туалетного столика і я схопивши його поставила біля дверей, підперши ручку так аби її неможливо було повернути. Я знову завмерла згадавши про дзеркало над столиком. Я знайшла туфлі які цього ранку недбало кинула біля ліжка поки збиралася і що є сили кинула в дзеркало. Коли воно розлетілося на тисячі маленьких уламків я почула пронизливий крик і гупання швидких кроків вгору по сходах. Я відлетіла від дверей як ошпарена і заховалася під ліжко. Тим часом за дверима почулися вже повільніші, розмірені кроки босих ніг. Вони зупинилися прямо перед моїми дверима і я забула як дихати на кілька секунд. На певний час запала мертва тиша яку врешті розрізав сміх. Це був сміх жінки яка здавалася до біса щасливою чорт забирай і стояла прямо за моїми дверима. Від цього сміху сироти затанцювали в мене на шкірі і здавалося кров перетворилася на холодний лід. Я боялася навіть кліпати, здавалося ніби цю тишу розрізати може навіть найменший рух. Ручка дверей повільно нахилилася але наштовхнулася на стілець який я поставила раніше. Тоді ручка почала сіпатися вдвічі агресивніше ніби сам факт того що я намагалась врятуватись розізлив ту істоту чи що воно таке.Раптом все затихло. Ручка завмерла так ніби її ніхто не чіпав. Кілька секунд не відбувалося нічого і тоді... "Я знаю ти тут..невже ти не хочеш зустрітися люба?". Замогильна версія мого власного голосу змусила мене мало не заридати від жаху. Господи я просто хочу аби це виявилося чортовим кошмаром від якого я прокинуся вранці і все. Я мовчала певний час допоки врешті наважилась заговорити. Мій голос страшенно тремтів і був хрипким від стримуваних сліз. "Щ..що ти таке?". За дверима почулося протяжне зітхання ніби саме питання здавалося істоті до біса нудним. "Не що а хто моя люба. На кого я тобі схожа?" в її голосі вчувалася легка насмішка адже ми обидві знали відповідь. Мене всю трясло від жаху і я ледь стримувала сльози. Хотілося згорнутися калачиком я розридатися. "Щ..що тобі від мене треба?!" питання вийшло злегка істеричним. За дверима почулося тихе хихикання ніби вона почула істерику в моєму голосі. "Ну що ти люба, мені нічого не потрібно. Я прийшла поговорити з тобою. Як сестра з сестрою." Я мало не втратила свідомість. Сестра. О господи. Ні ні ні ні ні..не може цього бути. Просто не може. Вона не... Я не встигла додумати адже рамка дзеркала затріщала. Я злегка визирнула з-під ліжка аби побачити що в рамці дзеркала лишився один уламок. І зараз в цьому уламку красувалася задоволена посмішка. Всередині все похололо. Вона тут. Я завмерла уважно слідкуючи за цією посмішкою. Почувши задоволене "гм" я здригнулася. Повільно відповзаючи назад я вдарилася ногою в тумбочку біля ліжка і зойкнула. Тим часом з уламку показалися довгі чорні пальці. Я не могла більше стримати паніки і вилетіла з-під ліжка направляючись до дверей але не встигла. Істота вискочила на мене не встигла я навіть наблизитись до дверей. Я заверещала махаючи руками ніби намагаючись відігнати її від себе але це не мало сенсу. Поваливши мене на землю істота всілася зверху і з насмішкою глянула на мене. "Ти до біса передбачувана сестро". Холод пробігся вниз по спині поки я дивилася в ці чорні бездонні очі. "Будь ласка не чіпай мене..благаю..". Вона вигнула брову в німому здивуванні перш ніж сказала "О, а зараз ти просиш пощади? Я теж просила тоді. І що в результаті? Ти втекла як та чортова боягузка." Останню фразу вона сказала з неприхованою відразою. Літо 1996 року. Маєток Вайлдів. Ми з сестрою гралися в моїй кімнаті як завжди. Батьки були внизу, готували барбекю для святкової вечері адже сьогодні день народження Лілі. Ми з нею бігали одна за одною довкола поки сперечалися про щось дурне і дитяче. Таке часто траплялося але зазвичай вже на кілька хвилин ми мирились і знову були найкращими подругами, ну точніше сестрами. Я любила Лілі, ця маленька заноза була єдиною рідною душею для мене після батьків. В ході гри я випадково надто сильно штовхнула її і вона зачепившись полетіла спиною прямо в велике дзеркало. Лілі сильно вдарилася головою через що впала майже непритомна, на килимі повільно але впевнено розтікалася багряна пляма. Я злякалася і побігла геть, вниз до батьків але їх не було адже вони вже пішли на вулицю. Я повернулася назад в кімнату а Лілі тим часом благала мене покликати когось. Їй було боляче і страшно. Я втекла. Просто втекла закривши двері за собою і тільки через 10 хвилин побігла по батьків. Я була сильно налякана і не могла пояснити що сталося. Коли ми всі разом зайшли в кімнату вона вже не дихала, лише дивилася вгору наляканими і здається сумними очима. Дивлячись на сестру повними сліз очима я тремтіла, відчуваючи вагу не тільки її тіла а ще й всепоглинаючої провини. "Пробач..." але вона лише розсміялася у відповідь. "Вже занадто пізно для пробачень тобі не здається? Як ти могла кинути мене там саму помирати?!" "Я була дитиною! Я не знала що робити!" у відчаї закричала я. "Дитиною ти не була. Тобі було 12.  А мені 8. Ти чудово розуміла наслідки. Але все одно втекла. Мені було страшно, боляче. І все одно в останні хвилини життя я думала про те як сильно тебе люблю, і як сильно хотіла б аби ти була поруч в той момент." Її голос ззвучав віддалено ніби вона подумки знову повернулася в той день. Я закрила очі не в змозі стримати сліз. біль і провина душили мене і горіли вогнем  в грудях. "Але за роки в небутті я забула що таке любов. Зараз в мені лише одне бажання.." Я відкрила очі і тихо запитала "яке..?" . "Помсти!" вона здійняла руку і блискучий уламок дзеркала врізався мені в груди від чого я закричала. Я намагалась підняти руки і вийняти його але вона лише глибше встромила уламок. Захлинаючись власною кров'ю останнє що я побачила це пустку і самотність. Її більше не було поруч. Я була сама. Абсолютно сама в руках смерті.