Сестра айтішника

Сестра айтішника (Тіна Пак)

1

Яся

 Вранці я почувалась неймовірно щасливою. Ще б пак! Сьогодні я зустрінусь з хлопцем, з яким спілкувалась в Інтернеті майже три місяці! На світлинах він виглядав справжнім красенем. Високий, спортивний, темноволосий, з гарними очима неймовірного темно-блакитного кольору. До всього, мій віртуальний знайомий ще й непогано заробляв, адже зміг придбати у двадцять п’ять років Ленд-Ровер і квартиру. В акаунті хлопця було розміщено багато світлин. На них він з усмішкою позував біля своєї білої іномарки. То стояв, спираючись рукою на білий блискучий капот машини, то виглядав з вікна автівки, то ― відчиняв дверцята свого Ленд-Ровера.

В особистих даних симпатичного Олега Вишнякова не було інформації про місце його роботи, тому я поцікавилась у нього під час спілкування у відео-чаті, чим він займається. Олег відповів, що працює у великій IT-компанії і займається розробкою комп’ютерних ігор. Це мене приємно вразило, адже я мрію стати гейм-дизайнером і нещодавно вступила на художній факультет престижного київського вишу. Зрозуміло, що Олег Вишняков мене дуже зацікавив.

 Аби справити гарне враження на цього хлопця, я вирішила позичити у брата його наворочений смартфон, який незважаючи на рік експлуатації, виглядав набагато краще мого. Думаю, що якби я не полюбляла так багато спілкуватися і не посилала майже кожної хвилини своїм подружкам різноманітні SMS-ки та світлини, не зважаючи на умови, в яких перебувала, і того, що робила, то корпус мого телефону виглядав би трохи краще. Як на мене ― то мій «Самсунг» потребував негайної заміни! Щоправда, кілька крихітних подряпин на його корпусі та склі були майже непомітні, але ж я добре знала, що вони там є! Отож кожного разу торкаючись телефону, я згадувала про них, і моя впевненість у собі здувалася, як проколота повітряна кулька. До того ж, мені набрид рожевий колір мого смартфону. Було б непогано замінити його на білий чи, може, сріблястий. Щоб він пасував до білої глянцевої іномарки Олега Вишнякова!

Колір телефону ― то не якась дрібничка! Мені хотілося справити на симпатичного та успішного Олега Вишнякова, з яким я майже три місяці спілкувалася в Інтернеті, найкраще враження. А що, як він ― моя доля?! Буває ж таке, що хлопець і дівчина з першого погляду закохуються один в одного і незабаром створюють родину… Я уявила собі, як гарно виглядатиму на світлинах в Instagram у білосніжній весільній сукні та фаті, з букетом маленьких троянд блідо-рожевого чи персикового кольору, поряд з красунчиком у класичному темному костюмі. Біле та чорне гарно гармонують між собою. Як Інь та Янь! Вау!.. Так, справді! Мені терміново потрібен інший телефон! Попрохаю Богдана, щоб він дав мені свій на завтра! Ну справді, не йти ж мені на побачення з таким крутим хлопцем, як Олег, зі своїм подряпаним телефоном?..

Коли брат повернувся з банку, куди він нещодавно влаштувався системним адміністратором, очікуючи вакансії програміста, я нагодувала його курячими відбивними зі смаженою картоплею та грецьким салатом, як він любив, а потім запитала, чи не позичить він мені на завтра свій телефон.

― Навіщо? ― поцікавився Богдан.

Трохи провагавшись і важко зітхнувши, я струснула довгим чорним волоссям і відповіла:

― Та ми… збираємося завтра з дівчатами трохи помалювати в Ботанічному саду, та ще ― зробити купу світлин! Хочемо викласти їх в Instagram на один карколомний конкурс, а мій «Самсунг»... останнім часом щось глючить, та й камера в нього, сам знаєш, не дуже!..

Витерши серветкою губи, брат недовірливо поглянув на мене й якимсь нудним, ніби у робота, голосом запитав:

― І давно твій телефон став глючити, сестричко?..

― Та вже майже тиждень!..

 ― Погано, ― підсумував Богдан. Я промовчала, а він продовжив: ― Чого ж ти, не сказала мені про це раніше, Ясю? Адже твій телефон був на гарантії! І, наскільки я пам’ятаю, скінчилася вона тільки вчора!

«Нічого собі пам’ять у нього», ― подумала я, але якось без захоплення.

Відповіла брату, що забула про гарантію і, благально дивлячись на нього, заканючила: ― Ну будь ласочка! Богданчику! Мені дуже-дуже треба!.. Той конкурс в Instagram такий кльовий, а я хочу в ньому перемогти! Переможці отримають гарні призи, хоча для мене це й не головне... Виграти в такому конкурсі ― великий плюс для мого дизайнерського портфоліо!

― Ну добре, ― відповів брат вже своїм звичайним голосом після того, як випив кави, яку я йому зварила. ― Ти вмієш переконувати, сестричко! Якщо цей конкурс для тебе такий важливий, так і бути ― позичу тобі телефон! Але візьмеш його завтра вранці, бо зараз він мені потрібен…

Вранці Богдан виконав свою обіцянку. Я отримала його мобільний, а він узяв мій «Самсунг». Зрозуміло, що сім-карти в телефонах ми поміняли.

***

Вишняков під’їхав до кав’ярні, де я чекала його, на білому Ленд-Ловері. Вау! Цей хлопець, як і його автівка виглядали навіть краще, ніж я сподівалась!.. Я була просто в захваті! Вау-вау!.. Я знову уявила себе нареченою і поряд ― Олега.

Випивши кави, ми вирішили поїхали на Житомирщину, щоб дещо подивитися та скупатися в якійсь річці чи озері. Підходящі місця відпочинку знайшли в Інтернеті. Вирішили побувати в Червоному селі, де міститься палац Терещенків ― це зараз напівзруйнована, але все ще гарна, триповерхова будівля з вежами в готичному стилі; після того ненадовго заїхати до заповідника «Кам’яне село», де, кажуть, надзвичайно сильна енергетика та все просякнуте містикою (в тому заповіднику знаходиться і відомий «Камінь Бога»); а потім ― досхочу наплаватися в озері Коростишівського кар’єру, де, як ми дізналися з всюдисущого Інтернету, вода має незвичний, бірюзовий відтінок і, до того ж, ― напрочуд мальовничі краєвиди.

Не встигли ми доїхати до Житомира, як сталася прикра несподіванка. Та ні, не з Олегом, а зі мною.

Ми зупинилися на трасі, побачивши на іншій стороні дороги немолоду чепурну жіночку, яка продавала малину, чорницю і шовковицю, а ще ― пиріжки, золотистий мед у скляних баночках і різнокольорові маленькі букетики квітів.