Розділ XII Domus Nova — Новий дім

«Надійний друг пізнається в непевній справі».

Amicus certus in re incerta cernitur.

— Енній, цит. за Цицероном, Лелій, або Про дружбу, 64

Наприкінці серпня 106 року н. е. до табору Legio XIII Gemina прийшла довгоочікувана звістка — Сармізегетуза впала.
Після кількох тижнів облоги, коли римляни перерізали водогін і випалили околиці, столиця Децебала не витримала. Сам цар устиг утекти із залишками почту й іще якийсь час намагався продовжувати опір. Згодом римська кіннота наздогнала його неподалік Ranisstorum. Не бажаючи здаватися живим, Децебал наклав на себе руки; його голову й правицю доправили імператорові Траяну до польового штабу як зримий знак перемоги.
Друга Дакійська кампанія добігала кінця. Окремі гірські фортеці ще трималися, та долю незалежної Дакії було вирішено. Почалася «фаза умиротворення»: зачистка опорних пунктів і розмітка майбутніх провінційних кордонів. Таборами вже ширилися чутки про майбутній тріумф імператора — і про щедрі ділянки землі, обіцяні ветеранам на нових, північнодунайських рубежах.

Минуло близько двох тижнів відтоді, як Луцій стояв на межі загибелі. У таборі запанувала інша тиша — не тривожна, а виснажена, наче після довгої бурі. Макс відчував, що війна нарешті відпустила. Навіть гори навколо дихали інакше — спекотно, але без напруження.

Табір XIII легіону стояв на краю лісистої долини, трохи осторонь Сармізегетузи. Поряд з укріпленим периметром дзюрчав холодний гірський струмок, що впадав у неглибоке озеро. У спекотні дні його дзеркальна гладінь відбивала гірські вершини, а вночі ставала легким серпанком туману.

Черговий ранок видався теплим і привітним. На честь перемоги муштру майже всім послабили, і багато легіонерів відверто байдикували: грали в кості, веселилися, купалися в річці. Лише вартові бурчали, поправляючи шоломи й позираючи зі стін табору на тих, хто відпочивав, — із заздрістю та в очікуванні власної зміни.

Макс разом з Авлом ловили рибу біля струмка. Хлопець, як виявилося, знав про риб усе: де, як і на що їх ловити. Регулярно приносив свіжу здобич.

Макс, звісно, любив їсти рибу, але ловити її було геть не його справою. Зате Авл, озброєний подарованими гачками з нержавної сталі, використовував їх на повну.

— Дивися, що впіймав! — пролунав радісний голос Авла за спиною Макса, який сидів на пласкому камені біля води.

Авл гордо простяг нанизану за зябра на тонку гілку величезну плямисту зелену щуку. Риба ще ворушила зубатою пащею й витріщалася на нього одним оком.

— Ого, оце так. Я таку люблю — посмажити на пательні, з маслом, у борошні… пальчики оближеш. Схоже, сьогодні матимемо знатну вечерю.

— Звісно. Усе зроблю якнайкраще — аби лише на запах не позбігалися любителі дармової їжі, — засміявся Авл.

— О, там, здається, Варон іде, — сказав він, витягнувши вільну руку в бік табору.
— Тоді я піду готувати цього річкового монстра.

Макс усміхнувся й підвівся, вдивляючись у постать оптіона, яка наближалася.

Той був жвавий і підтягнутий, як завжди, чітко відмахуючи рукою в такт крокам. Підійшов, потис Максові руку, сів поруч на камінь, зняв шолом і поклав біля себе.

— Ну, як там Луцій? Уже набрав вагу? — поцікавився Макс.

— Та що з ним станеться — жере як лев, — фиркнув Варон. Похмуро поглянув на Макса, але одразу розслабився й усміхнувся.

— Усе гаразд, Максимусе. Дякую тобі ще раз. Коли я тоді побачив його на столі… — він замовк, утомлено потерши очі. — Думав, усе, кінець хлопцеві.

Він подивився на Макса.
— Хочеш новин? Є одна добра, одна цікава й одна… загадкова.

Макс звів брови:
— Оце набір. Зазвичай дають вибрати між доброю та поганою. Ну, починай із доброї.

Варон затнувся й стишив голос:

— Мене переводять у центуріони. Тільки не думай, що начальство раптом згадало всі мої подвиги. Вітелій потрапив у ласку нагорі, і його забирають до штабу на вищу посаду. Звільнилося місце, паперові знадобилося нове ім'я — він і вписав моє. Виходить, підвищили його, а я просто посунувся слідом службовою драбиною. Заслужено чи ні — бюрократії байдуже.

— Ого. Я такий радий за тебе, Гаю. Хай канцелярія прийшла до цього кружним шляхом, але центурія давно тебе знає й слухає.

— Та знаєш, бути центуріоном — це наче ходяча мішень для кожного лучника. А клопоту рівно стільки, скільки в мене й так було. Хіба що платня краща. Отже, це добра новина. Тепер цікава.

Макс напружився й уважно слухав. Варон почухав потилицю, зірвав травинку й сунув до рота.

— Взагалі-то це стара новина… але в гармидері забув тобі розповісти. Наші розвідники та інженери оглянули той обрив, звідки напали даки. Знайшли там обвалений лаз — підземний хід із самої Сармізегетузи. Він тягнеться майже до урвища. Ось ним вони й пролізли — так тихо, що жодна душа не почула.

— І хто вони були? Якісь фанатики? — насупився Макс.

— Просто в яблучко. Демони їх побери, як же полонений назвав той загін… Там таке дакське слово — язика зламаєш. Наші все одно прозвали їх Dacorum comati, «волохатими даками», і вже навішали на це ім'я стільки містики, наче ті із самого пекла вилізли. Кажуть, їх відбирали з молодих воїнів, пов'язаних із домами pileati, і тримали при Децебалі як особливий загін. Усі як один — величезні, сильні, споряджені якнайкраще. Уяви, вони навіть лускаті обладунки проклали травою, щоб не дзенькали. Жодного зайвого звуку.

Макс присвиснув, слухаючи. Варон продовжив, ліниво покусуючи травинку:

— Наші кажуть, що вони були під грибами чи якимись зіллями — наче збожеволіли. Я, звісно, вважаю це нісенітницею. Та чутка пішла легіоном, і тепер усі певні, що то була атака фанатиків. Їх було лише тридцять. У полон узяли одного — і то лише тому, що знайшли тяжкопораненим та непритомним під тілами інших. Понад тиждень його допитували, поки заговорив. Сказав, що Децебал збожеволів і відправив їх в останню вилазку. А навіщо — до пуття й сам не знав: ні ясної мети, ні плану відступу. Просто несподівано прорватися й померти, забравши із собою скільки вийде. Перший успіх дала раптовість, а далі все перетворилося на безглузду бійню. І справді — билися як навіжені. Розмов було море…