Розділ XII Domus Nova — Новий дім

Наприкінці липня 106 року н. е. в табір Legio XIII Gemina надійшли довгоочікувані вісті — Сармізегетуза впала.
Після кількох тижнів облоги, коли римляни перерізали водогін і випалили околиці, столиця Децебала не витримала. Бачачи неминучість полону, цар покінчив із собою; його голову та праву руку доставили імператору Траяну в польовий штаб під Раністорумом — як видимий знак перемоги.

Друга Дакийська кампанія завершилася. Окремі гірські фортеці ще трималися, але доля незалежної Дакії була вирішена. Розпочалася «фаза умиротворення»: зачищення опорних пунктів і розмітка майбутніх провінційних кордонів. У таборах уже ширилися чутки про майбутній тріумф імператора — і про щедрі наділи землі, обіцяні ветеранам на нових, північно-дунайських рубежах.

Минуло близько двох тижнів відтоді, як Луцій був на межі загибелі. У таборі запанувала інша тиша — не тривожна, а виснажена, наче після довгої бурі. Макс відчував, що війна нарешті відпустила. Навіть гори навколо дихали інакше — спекотно, але без напруження.

Табір XIII легіону стояв на краю лісистої долини, трохи осторонь від Сармізегетузи. Поряд з укріпленим периметром дзюркотів холодний гірський струмок, що впадав у неглибоке озеро. У спекотні дні його дзеркальна гладь відбивала гірські вершини, а вночі ставала легкою димкою для туману.

Черговий ранок видався теплим і привітним. На честь перемоги муштру майже всім послабили, і чимало легіонерів відверто байдикували: грали в кості, веселилися, купалися в річці. Лише вартові бурчали, поправляючи шоломи й заздрісно поглядаючи зі стін табору на відпочиваючих — в очікуванні своєї зміни.

Макс разом з Авлом ловили рибу біля струмка. Хлопець, і справді знав усе про рибу — де, як і на що її ловити. Він регулярно приносив свіжий улов.
Макс, звісно, любив їсти рибу, але от ловити її — то було зовсім не його. Зате Авл, озброєний подарованими гачками з нержавної сталі, використовував їх на повну.

— Дивися, що впіймав! — радісно вигукнув Авл за спиною Макса, що сидів на плоскому камені біля води.
Авл гордо простяг йому нанизану за зябра на тонку гілку здоровенну, плямисту зелену щуку. Риба ще ворушила зубастою пащею, витріщаючись на нього оком.

— Ого, нічого собі! Таку я люблю — посмажити на сковорідці, з олією, в борошні… пальчики оближеш. Схоже, сьогодні в нас буде славетна вечеря.
— Авжеж. Усе зроблю як слід — аби тільки на запах не збіглися дармоїди, — засміявся Авл.
— О, он, здається, Варон іде, — сказав він, витягнувши вільну руку й вказуючи в бік табору.
— Тоді я піду, приготую цього річкового монстра.

Макс усміхнувся йому й підвівся, вдивляючись у постать оптиона, що наближалася.

Той крокував пружно й підтягнуто, як завжди, чітко відмахуючи рукою в такт кроку. Наблизившись, він потиснув Максу руку, сів поруч на камінь, зняв шолом і поклав його біля себе.

— Ну що там Луцій? Уже набрав вагу? — поцікавився Макс.

— Та що з ним буде — їсть, як лев, — буркнув Варон. Він хмуро глянув на Макса, але одразу розслабився і усміхнувся.

— Все добре, Максимусе. Ще раз тобі дякую. Коли я тоді його побачив на столі... — він замовк, втомлено потер очі. — Думав, усе, кінець хлопцеві.

Він поглянув на Макса.

— Хочеш новин? Є одна добра, одна цікава і одна… загадкова.

Макс підняв брови:

— Ну й набір. Зазвичай обирають між доброю й поганою. Ну давай, почни з доброї.

Варон помовчав, понизив голос:

— Мене переводять у центуріони. Сьогодні Вітелій викликав, сказав, що його переводять у штаб на вищу посаду. А мене він рекомендував замість себе — старшим центуріоном нашої когорти.

— Ого. От це я радий за тебе, Гаю. Чудова новина. Хто ж іще, як не ти — когорта й так на тобі трималася.

— Та, знаєш, бути центуріоном — це як ходяча мішень для кожного лучника. А клопоту — рівно стільки ж, скільки й так було. Хіба що платити будуть краще. Ну, це добра. Тепер цікава.

Макс насторожився, уважно дивлячись. Варон почухав потилицю, зірвав травинку й сунув до рота.

— Це, взагалі-то, стара новина… але в метушні забув тобі розповісти. Наші розвідники й інженери обстежили те урвище, звідки даки нападали. Знайшли там обвалений лаз — підземний хід просто з Сармізегетузи. Він майже до урвища тягнеться. Ось по ньому вони й пролізли — так тихо, що жодна душа не почула.

— І хто вони були? Якісь фанатики? — нахмурившись, запитав Макс.

— У яблучко. Dacorum comati — «волохаті даки», елітна гвардія самого Децебала. Особисто відібрані тілоохоронці. Всі як один — велетні, сильні, екіпіровані по першому розряду. Уяви: вони навіть свої лускутні обладунки вистелили травою, щоб не дзвеніли. Жодного зайвого звуку.

Макс присвиснув, слухаючи. Варон продовжив, ліниво покусуючи травинку:

— Наші кажуть, що вони були під грибами чи під якимись зіллями — мов навіжені. Я, звісно, думаю, що це вигадки. Але чутка пішла по легіону, і тепер усі вважають, що то була атака фанатиків. Їх було всього тридцять. У полон узяли тільки одного. Понад тиждень його допитували, поки не заговорив. Сказав, що Децебал з'їхав з глузду й послав їх на останню вилазку. І справді — бились, як одержимі. Розмов було море...