Розділ XI Umbrae Sarmizegetusae — Тіні Сармізегету́зи

«Коли поранено людину, яку ще можна врятувати, передусім слід пам’ятати про дві небезпеки: щоб вона не померла від кровотечі або запалення».

— Авл Корнелій Цельс, De Medicina, V.26.21

Перші удари римських облогових машин обрушилися на мури Сармізегетузи наприкінці липня 106 року. Легіонери методично розгортали балісти й каменемети на панівних висотах, перетворюючи колись неприступні схили на вогневі позиції. Під їхнім прикриттям інженери зводили насипи й вирівнювали майданчики, щоб підтягнути облогові вежі. Місто, тісно зрощене з краєвидом, трималося міцно: дерев'яні укріплення, кам'яні бастіони й терасовані плато перетворювали кожну вулицю на пастку.

Та Рим не поспішав. Замість лобового штурму легіони почали душити ворога за всіма правилами. Дакські вилазки ставали дедалі рідшими, стріл вистачало ненадовго, а вогневий натиск лише зростав.

Критичний злам настав, коли один з інженерних загонів, обстежуючи яри в тилу дакських укріплень, знайшов дивну кладку, що йшла під землю. Підозри підтвердилися: це був таємний водогін, який живив місто свіжою джерельною водою з передгір'їв. Знайшли його випадково, але зруйнували цілком свідомо — як стратегічну ціль.

Учора вдосвіта, під прикриттям допоміжних військ, тунель частково обвалили. Сармізегетуза залишилася без питної води. Паніка поповзла вулицями столиці без наказів і фанфар. Варта вже не приховувала втоми, жителі — відчаю. Місто, колись гордий оплот Децебала, почало тріщати зсередини.

У таборі легіону панував рідкісний настрій: утома від затяжної облоги та втрат змінилася тихою радістю. Тепер, коли водогін Сармізегетузи знайшли й перерізали, навіть найобережніші командири казали: падіння фортеці — лише питання часу. Хай як хоробро билися її захисники, без води ніхто довго не протримається.

Макс утомлено сидів біля медичного намету й слухав, як гомін та схвильовані розмови перекочуються від когорти до когорти. Перемога була близько — це відчували всі.

Останні тижні видалися виснажливими: потік поранених не припинявся, і Макс разом з іншими лікарями ледве давав собі раду. Кожна смерть від зараження чи запалення різала зсередини. Щоразу він подумки кричав від безсилля: якби мав бодай простий пеніцилін, міг би врятувати десятки.

Він підвівся з ослінчика, підійшов до діжки й опустив руки у воду, відмиваючи засохлу кров із пальців та нігтів. Вода стала багряною.

Позаду почулися кроки. Макс озирнувся — до нього наближався Варон. Шолом був помітно погнутий: просто над правим вухом вм'ятина вдавалася всередину металу, наче туди влучив молот. Із розірваної втулки для кріплення пір'я стирчав покручений уламок, вирваний із коренем.

— Вітаю… Можеш поглянути? — тяжко дихаючи, оптіон зняв шолом. На підкладці темніли плями крові, а скронею стікав червоний струмочок.

— Сідай, — відказав Макс, витираючи руки.

Він узяв чисту тканину, змочив розчином оцту з водою й обережно почав промивати волосся та шкіру. Рана була неглибока, але ковзний удар здер шкіру просто над скронею.

— Трохи нижче — проломили б голову, — зауважив він, обережно очищаючи й обробляючи садно.

— Та, дрібниці… Натрапили на якийсь загін божевільних. Засідка на дорозі, чоловік п'ятдесят. Усі розмальовані, наче в театрі. Кинулися на нас як навіжені — просто на дві центурії. Ми навіть сторопіли від такого нахабства. Та закидали їх пілумами до останнього — жоден не втік.

— Це вони тебе так? — уточнив Макс, закінчуючи перев'язування.

— Та де там… Один новобранець мало мене не вбив. Криворукий йолоп кинув пілум, а влучив просто в мій шолом. Досі в очах темніє, — фиркнув Варон.

Макс намотав пов'язку й обійшов його спереду.

— Так. Дивися сюди. Очима стеж за моїми пальцями.

Оптіон послухався, трохи кривлячись, але чітко стежив за рухами.

— Явних тяжких порушень немає, та це ще нічого не доводить, — сказав Макс. — Після такого удару я підозрюю струс. Сьогодні жодних караулів і строю. Якщо голова почне боліти сильніше, з'являться нудота, блювання, сонливість або почнеш плутати слова — негайно повертайся. І нехай хтось за тобою наглядає.

— Чого в мене немає? — перепитав Варон, насторожено звівши брови.

— Vulnus contusum capitis — забійна рана голови, — Макс затнувся, добираючи слова. — А те, що я підозрюю, точніше назвати commotio cerebri — струсом мозку. Коли по голові сильно прикладуть, може порушитися рівновага, з'явитися нудота чи тремтіння, наче перебрав вина.
Торкнися пальцем однієї руки кінчика носа… тепер другої.

Оптіон трохи здивовано, але точно виконав указівки.

— Координація поки в нормі. Та це не означає, що все минулося: найближчу добу треба спостерігати.

— Ох, ці твої східні слівця, Максимусе… ніяк не звикну, — пробурчав Варон і мимохіть потягнувся до шолома. Макс устиг перехопити руку.

— Куди лізеш? Шолом пом'ятий, надягнеш — просто втиснеться в рану. Іди до кузні, нехай виправлять.

— Слухаюся, пане східний лікарю, — усміхнувся Варон і, розвернувшись, рушив углиб табору.

Макс іще раз ретельно вимив руки й покликав Авла, який у наметі нарізав довгі смуги тканини для перев'язування. Попросив принести ще води й змінити вже використану. Хлопець швидко кивнув і шмигнув поміж рядами наметів із великими дерев'яними відрами, обтягнутими шкірою.

Макс саме збирався переглянути рештки медичних припасів і скласти список того, що треба поповнити, коли до намету підбіг Луцій — захеканий, розпашілий, дзвінкий від заліза своєї лорики.

— Salve, Віаторе! Ви не бачили мого дядька… тобто оптіона Варона? — випалив на одному подиху.

— Він, напевне, зараз у кузні. Якщо хочеш знати, чи все з ним гаразд, — заспокою: цілком. Рана дріб'язкова, звичайне садно, я вже обробив. Тож можеш не хвилюватися, — усміхнувся Макс, дивлячись, як метушливо бігають очі молодого легіонера.