Розділ XI Umbrae Sarmizegetusae — Тіні Сармізегету́зи

Перші удари римських облогових машин почали обрушуватися на мури Сармізегету́зи наприкінці липня 106 року. Легіонери методично розгортали баллісти й камнемети на панівних висотах, перетворюючи колись неприступні схили на вогневі позиції. Під їх прикриттям інженери насипали вали й вирівнювали площадки, щоб підвести облогові башти. Місто, що тісно зрослося з ландшафтом, трималося вперто — дерев’яні укріплення, кам’яні бастіони та терасовані плато перетворювали кожну вулицю на пастку.

Проте Рим не квапився. Замість лобового штурму легіони почали душити ворога за всіма правилами. Дакські вилазки ставали дедалі рідшими, стріл бракувало, а натиск облогових машин тільки наростав.

Критичний злам настав тоді, коли один із загонів інженерів, обстежуючи яри в тилу дакійських укріплень, натрапив на дивну кладку, що йшла під землю. Підозри підтвердилися: це був таємний водогін, який постачав місто свіжою джерельною водою з передгір’я. Його виявлення було справою випадку, але руйнування — стратегічним ударом.

Учора на світанку під прикриттям допоміжних військ тунель частково обвалили. Сармізегетуза залишилася без питної води. Паніка почала повзти вулицями столиці без жодних наказів чи фанфар. Варта вже не приховувала втоми, мешканці — відчаю. Місто, колись горда твердиня Децебала, почало тріщати зсередини.

У таборі легіону панував рідкісний настрій: виснаження від тривалої облоги й втрат змінилося тихою радістю. Тепер, коли водогін Сармізегету́зи було знайдено й перерізано, навіть найобережніші голоси серед командування казали — падіння фортеці лише справа часу. Як би хоробро не билися її захисники, без води не витримає ніхто.

Макс стомлено сидів біля медичної палатки, слухаючи, як гомін і збуджені розмови котилися від когорти до когорти. Перемога була близько — це відчували всі.

Останні тижні видалися виснажливими: потік поранених не припинявся, і Макс разом з іншими медиками ледве справлявся. Кожна смерть від зараження чи запалення різала його зсередини. Кожного разу він подумки кричав від безсилля — якби в нього був хоча б звичайний пеніцилін, він міг би врятувати десятки.

Він підвівся з табурета, підійшов до бочки й опустив руки в воду, почавши відмивати запечену кров з пальців і нігтів. Вода почервоніла.

Позаду почулися кроки. Макс обернувся — до нього наближався Варон. Його шолом був помітно погнутий: просто над правим вухом вм’ятина йшла вглиб металу, немов туди вгатив молот. Із розірваної втулки для кріплення пір’я стирчав покручений уламок,  вирваний з коренем.

— Вітаю... Можеш глянути? — тяжко дихаючи, оптіон зняв шолом. На підкладці темніли плями крові, а червоний струмок стікав по скроні.

— Сідай, — озвався Макс, витираючи руки.

Він узяв чисту тканину, змочив її в розчині оцту й води й обережно почав промивати волосся та шкіру. Рана виявилася неглибокою, але ковзкий удар здер шкіру просто над скронею.

— Трохи нижче — проламали б голову, — зауважив Макс, обережно очищаючи й обробляючи садно.
— Та пусте… Натрапили на якийсь загін божевільних. Засідка на дорозі, чоловік п’ятдесят. Усі розмальовані, як у театрі. Кинулися на нас, як навіжені — прямо на дві центурії. Ми навіть розгубилися від такої зухвалості. Але завалили їх пілумами до останнього — жоден не втік.
— Це вони тебе так? — уточнив Макс, закінчуючи перев’язку.
— Та де там… Це один новобранець ледь мене не прибив. Криворукий дурень кинув пілум — та влучив просто в мій шолом. Досі в очах темніє, — буркнув Варон із гіркою посмішкою.

Макс намотав пов’язку й обійшов його спереду.
— Так. Дивися сюди. Очима стеж за моїми пальцями.
Оптион підкорився, трохи морщачись, але чітко стежив за рухами.
— Наче обійшлося, — кивнув Макс. — Якщо голова почне сильно боліти — заходь, дам відвар м’яти з шавлією. Але струс мозку, здається, відсутній.
— Що в мене відсутнє? — насторожено підняв брови Варон.
— Vulnus contusum capitis — струс мозку, — Макс на мить зам’явся, підбираючи слова. — Коли сильно вдарять по голові, може порушитися рівновага, з’являється тремтіння, ніби вина перебрав. Доторкнися до кінчика носа пальцем однієї руки… тепер іншої.

Оптион здивовано, але точно виконав вказівки.
— Все нормально. Координація в порядку.
— Ох, ці твої східні словечка, Максимусе… ніяк не звикну, — пробурмотів Варон і машинально потягнувся за шоломом. Макс встиг перехопити його руку.
— Куди лізеш? Шолом пом’ятий, якщо вдягнеш — просто в рану вріжеться. Йди в кузню, хай виправлять.
— Слухаюсь, пане східний лікарю, — усміхнувся Варон і, розвернувшись, попростував углиб табору.

Макс ще раз ретельно вимив руки й покликав Авла, який у наметі нарізав довгі смужки тканини для перев’язок. Попросив принести ще води й замінити ту, що вже використовувалася. Хлопець швидко кивнув і шмигнув між рядами наметів з великими дерев’яними відрами, обтягнутими шкірою.

Макс саме збирався взятися за ревізію залишків медичних запасів і складання списку того, що треба поповнити, як раптом до намету підбіг Луцій — захеканий і розчервонілий, бряжчавши залізом своєї лорики.
— Salve, Віаторе! Ви не бачили мого дядька… тобто, оптіона Варона? — випалив він на одному диханні.
— Він, мабуть, зараз у кузні. Якщо ти хочеш знати, чи з ним усе гаразд — заспокою: все в порядку. Рана дрібязкова, просто подряпина, я вже обробив. Тож можеш не хвилюватися, — усміхнувся Макс, спостерігаючи, як метушливо бігають очі молодого легіонера.
— Дякую вам! Я тоді побіг. Просто почув, що його бачили з закривавленою головою, і вирішив, що він точно пішов до вас. Гаразд, вибачте, мені на варту заступати, — Луцій притис кулак до грудей, коротко кивнув і побіг, побрязкуючи обладунками.