Розділ X In Bello — На війні

<In mense Maio, L. Ceionio Comm. et S. Vettuleno Ceriale consulibus>

<У місяці Травні, за консульства Луція Цеонія Комма та Секстія Веттулена Церіаліса>

До травня 106 р. н.е. сили імператора Траяна вступили в фінальну фазу Дацької кампанії. Сармизегетуза — головна фортеця і столиця Децебала — була оточена трьома легіонами. Почалися приготування до затяжного й жорсткого штурму. Гориста місцевість, густі ліси й природні укріплення ускладнювали підхід до варварської столиці роблячи його майже неможливим без важких втрат.

Імператор особисто контролював операцію. Його накази строго регламентували захист осадної техніки: кожна баліста, кожен каменемет охоронялися, мов легат. Стрімкі загони дацьких засідників періодично нападали на обоз і осадні табори. Армія Риму готувалася до останнього ривка, знаючи: він буде кривавим — але тріумфальним.

І сьогодні, в спекотний липневий день, VII когорта супроводжувала просування одного з осадних таборів. Як завжди, слава мала обличчя Януса: чутки про бездоганну дисципліну когорти — завдяки новому лікарю — приводили до того, що їй доручали найвідповідальніші завдання.

Макс, під захистом двох легіонерів від стріл, штопав на полі бою чергового пораненого. Витяг з ноги дацьку стрілу, що глибоко сиділа між кістками. Дорога вела вузьким серпантином крізь ліс, і, хоч уперед рушили розвідники, вони потрапили у засідку.

Одразу загинули кілька інженерів біля осадних машин, але легіонери швидко збили щити в кільце навколо техніки. Ситуація була кепська: даки горлали з-за дерев, стріляли і кидали списи, але в рукопаш не лізли. А когорта не могла наступати: заважав рельєф, та й втратити камнемети було неможливо. Їх треба було доправити на пригорок — зручно розташовану точку, звідки можна обстрілювати місто. На папері — ідеально: десять баліст на вершину — і місто, мов на навчанні, під обстрілом. Але насправді все виявилося значно складнішим.

Вителій рвав і метав, лаяв командира кавалерії. Дві турми, відправлені на розвідку, не повернулися, й ніхто не прислав бодай посланця. Така зникнення обидвох конних загонів — було просто неймовірним. Навіть якщо їх спіткала засідка, хтось мав прорватися з вісткою. А тут — ні тіл, ні коней, ні слідів бою. Усі впевнено вважали, що вершники прочісують шлях і продовжували просування, доки стрільба не почалася з усіх боків.

Завершивши перев’язку, Макс, під щитом прикриваючись і захищаючи раненого, за допомогою іншого легіонера відтащив пацієнта до повозки, оббитої щитами по периметру — своєрідного римського броневоза на кінній тязі, зробленого самими солдатами. Четверо мулів також були вкриті товстими попонами, щоб захиститися від стріл. Бо тактика даків залишалася підступною: поранив тяглових тварин — і втік в ліс.

На щастя, загиблих було небагато — лише близько десятка в когорті. Двох врятувати не вдалося: рани були занадто важкими. Решта, що вижили, лежали під надійним укриттям у захищеній повозці.

Повз нього з свистом пролетіла палаюча стріла, іскри сипалися навсібіч. Вона з шипінням увійшла в дерев’яне колесо. Макс, лаючись, вирвав її та топтав калігами, але полум’я не згасало — ганчірка, що обмотувала древко, була просочена якоюсь особливо легкозаймистою сумішшю. Довелося закидати шматками землі з придорожньої багнюки, буквально черпаючи глину руками.

Ще кілька таких самих стріл витягнули з балліст інші легіонери. Здавалося, даки добре підготувалися до засідки, та підпалити важкі машини виявилося не так просто — і їм це не вдалося.

Озираючись, Макс помітив серед гребенів шоломів червоно-чорне пір’я на шоломі Варона. Той, як завжди, був у русі: допомагав, роздавав накази. Але навіть він тепер був безсилий.

Деякі особливо спритні легіонери намагалися кидати назад легкі дротики даків і навіть встигли вбити кількох нерозсудливих застрільників, які забігли занадто далеко з лісу. Та на хід бою це майже не вплинуло — залишалося лише терпіти й чекати підкріплення.

Загін сирійських лучників, що прикривав когорту, ще півгодини тому вистріляв усі стріли, і ніхто не знав, наскільки це було ефективно. Варто було лише порушити стрій — як із хащі відразу ж летіли дакійські стріли. Підбираючи неушкоджені стріли, сагіттарії зрідка відповідали пострілами, іноді викликаючи з лісу зойки болю.

Окрім кількох десятків тіл, що лежали біля узлісся, інших даків видно не було —придорожні хащі все приховували.

Макс, пробравшись до Варона, спитав:

— Що будемо робити? Що кажуть центуріони? Вітелій?

Варон, із носом, розсіченим видпадковою стрілою, гарячково водив очима по місцевості.

— А хто ж його зна, що робити. Уже майже годину тут сидимо. Двом легіонерам наче вдалося прослизнути до лісу, але зараз нам залишається тільки чекати і сподіватися, що вони дійдуть до підмоги.

— Є здогадки, що сталося з кіннотою? Не могли ж дві турми просто зникнути без сліду — навіть у цьому чортовому лісі.

Повз пронеслася ще одна стріла, злегка черкнувши по піднятому щиту. Варон вилаявся й струснув кулаком у бік лісу.

— Без поняття. Але я маю два слова, які все пояснюють: декуріон Фавлус. Щоб Манеси задушили того коняра, що купив йому посаду.