Розділ X In Bello — На війні

«Траян, перейшовши Істр мостом, вів війну радше з обережною передбачливістю, ніж із поспіхом, і зрештою, після тяжкої боротьби, здолав даків».

— Кассій Діон, Римська історія, LXVIII, 14.1

<In mense Maio, L. Ceionio Comm. et S. Vettuleno Ceriale consulibus>
До травня 106 року н. е. сили імператора Траяна підійшли до завершальної фази Дакійської кампанії. Сармізегетуза — головна фортеця й столиця Децебала — була оточена трьома легіонами. Почалася підготовка до затяжного й жорстокого штурму. Гірський краєвид, густі ліси та природні укріплення робили підступ до варварської столиці майже неможливим без тяжких утрат.

Імператор особисто контролював операцію. Його накази передбачали якнайкращий захист облогової техніки: кожну балісту, кожну каменеметну катапульту охороняли наче легата. Загони лісових засадників Децебала раз у раз нападали на обози й облогові табори. Армія Рима готувалася до останнього кидка, знаючи, що він буде кривавим — але тріумфальним.

Так і сьогодні, спекотного липневого дня, сьома когорта супроводжувала загін облогової артилерії — балісти й каменеметні катапульти разом з інженерами, які їх обслуговували. Як завжди, кожна слава мала обличчя Януса. Поголос про бездоганний вишкіл когорти — нібито завдяки новому лікареві — призвів до того, що їй доручали дедалі відповідальніші завдання.

Прикритий від стріл двома легіонерами, Макс просто на полі бою латав чергового пораненого, витягуючи з ноги дакську стрілу, що глибоко застрягла поміж кістками. Дорога вилася вузьким серпантином крізь ліс, і хоча попереду йшла турма розвідників, вони, звісно ж, потрапили в засідку.

Одразу загинуло кілька інженерів при облогових машинах, але легіонери швидко зімкнули щити кільцем навколо техніки. Становище було паскудне. Даки гукали з-за дерев, стріляли й метали дротики, але в рукопашну не лізли. Когорта ж не могла контратакувати: заважав рельєф, та й утратити балісти й каменеметні катапульти було не можна. Їх треба було доправити на пагорб — зручну позицію, звідки можна стріляти просто в місто. На папері все виглядало бездоганно: затягуєш десяток облогових машин на висоту й обстрілюєш місто, наче на навчаннях. Насправді все виявилося куди складніше.

Вітелій лютував і проклинав командира кінноти. Дві турми, вислані на розвідку, не повернулися, і ніхто не прислав навіть вісника. Безслідне зникнення двох загонів було немислимим. Навіть якби вони потрапили в засідку, мав знайтися бодай один вершник, який прорвався б із повідомленням. А тут — ні тіл, ні коней, ні слідів бою. Усі були певні, що вершники прочісують шлях, і тому продовжили рух. Аж поки стріли не полетіли зусібіч.

Закінчивши перев'язування, Макс прикрив щитом себе й пораненого та за допомогою іншого легіонера відтягнув пацієнта до воза, оббитого щитами по периметру, — своєрідного давньоримського броньовика на тязі, змайстрованого самими солдатами. Чотирьох міцних мулів теж накрили товстими попонами від стріл. Даки мали препаскудну тактику: підстрелити тяглову худобу й утекти до лісу.

На щастя, загиблих було порівняно небагато — десятеро загалом: троє інженерів і семеро легіонерів. Двох солдатів Макс не встиг урятувати — рани були надто тяжкі. Решта поранених лежала під укриттям у добре захищеному возі.

Повз нього просвистіла палаюча стріла, розсипаючи іскри навсібіч. Із шипінням уп'ялася в дерев'яне колесо. Лаючись, Макс вирвав її й почав топтати калігами, та полум'я не здавалося — ганчірка була просочена особливо горючою сумішшю. Довелося засипати глиною, буквально вигрібаючи її руками з придорожньої багнюки.

Ще купу таких самих стріл повисмикували з облогових машин інші легіонери. Здавалося, даки ретельно підготували засідку, але підпалити важку техніку було не так просто — і їм це не вдалося.

Озираючись, Макс помітив над шоломами чорно-червоне пір'я на Вароновому. Той, як завжди, невпинно рухався, допомагав і віддавав розпорядження. Та навіть він тепер нічим не міг зарадити.

Деякі особливо спритні легіонери намагалися метати назад легкі дакські дротики й навіть убили кількох найзухваліших застрільників, які вибігли надто далеко з лісу. Та на перебіг бою це майже не вплинуло — лишалося терпіти й чекати допомоги.

Загін сирійських лучників, що охороняв когорту, розстріляв усі стріли ще пів години тому, і ніхто не знав, наскільки це було дієво. Варто було порушити стрій — і з хащі одразу летіли дакські стріли. Підбираючи вцілілі, сагітарії відповідали рідкими пострілами, часом викликаючи в лісі крики болю.

Крім кількох десятків тіл біля узлісся, інших даків видно не було — хаща приховувала все.

Макс протиснувся до Варона й запитав:
— Що робитимемо? Що кажуть центуріони? Вітелій?

Варон, із носом, роздряпаним випадковою стрілою, гарячково обводив очима околиці.
— А Марс його знає, що робити. Уже майже годину тут сидимо. Двом легіонерам начебто вдалося прослизнути до лісу, але тепер залишається тільки чекати й сподіватися, що вони дістануться до підмоги.

— Є думки, що сталося з кіннотою? Не могли ж дві турми безслідно розчинитися навіть у цьому клятому лісі.

Поряд просвистіла ще одна стріла й черкнула об піднятий щит. Варон вилаявся та потряс кулаком у бік лісу.
— Поняття не маю. Але є два слова, які все пояснюють: Decurio Favlus. Нехай Мани задушать коняра, який купив йому посаду.