Розділ IX Persona Facta Est — Особистість сформувалась

Так розпочалося його життя в таборі легіону. Упродовж наступних днів він пройшов пришвидшений курс стройової підготовки. Хлопці з тієї ж контубернії спершу ставилися до нього насторожено й з недовірою, але Макс старався не відставати та досить швидко освоїв усе необхідне. Він навчився тримати стрій із щитами, кидати пилум у шерензі, прикривати побратима в бою, виконувати команди атаки, маневру, відступу й просування під обстрілом.

Під час одного з таких тренувань вони, вишикувавшись на плацу, наступали на загін легіонерів, які закидували їх камінням і палицями замість дротиків, імітуючи ворожий обстріл. Кидали, звісно, не зі всієї сили, але отримати каменем по шолому все одно було неприємно — якщо проґавиш. Щит Макса проявив себе блискуче — він легко приймав удари і від каміння, і від палиць, майже не залишаючи на собі жодних пошкоджень.

Після завершення прискореної підготовки Макс знову зосередився на медичних справах, яких у таборі завжди вистачало. Авл, хоча й не мав такого широкого прикладного досвіду, був незамінним у теоретичній частині. Він чудово знався на травах, їхніх назвах і фармакологічних властивостях, але поступався Максу в діагностиці й особливо в хірургічному втручанні. Утім, юнак з великим старанням спостерігав за його роботою й вбирав знання, немов губка.

Приблизно за місяць, на початку травня, серед офіцерів поширився наказ: легіон висувається вперед, залишаючи частину старого табору як запасну базу — для зберігання припасів, розміщення поранених і відправки полонених даків до Риму.

Про це Макс дізнався від Варона, з яким за місяць встиг подружитися. Ветеран вирізнявся кмітливістю й практичністю, і багато з порад Макса він зміг втілити на практиці. Десь словом, десь палицею, десь наочним прикладом, але він змусив підлеглих прислухатися до нового лікаря. Уже за два тижні після переходу на кип’ячену воду, ретельне приготування їжі та регулярну гігієну опціон визнав: кишкові недуги майже зникли.

Використовуючи свої тільки йому відомі методи, він переконав командирів п’ятої центурії та більшої частини сьомої когорти дотримуватись цих заходів. Постійне промивання ран, кип’ятіння бинтів і посилена чистота зробили сьому когорту помітно міцнішою й витривалішою за решту. За успіхи у підготовці та збереженні особового складу Варон отримав ще одну відзнаку й тепер із гордістю носив обидві, прикріплені до своєї старої, добряче потертої лорики хамати.

Макс також зустрів Квінта — того самого декана, що втратив кисть у сутичці на дорозі. Той повністю одужав, хоч і сильно схуд. Попри каліцтво, він залишився в легіоні й отримав посаду інструктора зі стройової та володіння мечем.

Під час зустрічі він міцно стиснув передпліччя Макса, щиро подякував і на знак вдячності подарував витончену маленьку амфору фалернського вина.

В один із тихих вечорів вони втрьох — Макс, Варон і Квінт — зібралися в наметі над амфорою і, не поспішаючи, випили за життя, за службу й за вдачу, яка ще не раз знадобиться попереду.

— То значить, днями виступаємо? — ще раз перепитав Макс, дивлячись на опціона.

— Так, тепер точно. Особисто чув переказ наказу від Вітелія. Траян висуває війська. Два інших легіони беруть Сармізегетузу в кільце, а ми підемо майже в лоб. Кажуть, фортеця — справжня гадина, добре укріплена. Траян наказав посилити охорону облогових таборів і техніки — баліст, та інших метальних машин. Партизани Децебала повсюди — тільки й чекають, щоб спалити машини або перерізати обоз.

— А мене не беруть, — пробурмотів Квінт, відпиваючи вино. — Кажуть, у строю я тільки заважатиму. Хоча я майже навчився тримати щит завдяки дерев’яним і шкіряним скобам, які мені зробив тесля.

— Тебе вже один раз майже записали до списків Лібітини, друже, — зауважив Макс, відставивши піалу з недопитим вином. — Невже після цього не захотілося просто… жити?

Квінт опустив голову.

— Хотілося… Але я солдат, з дитинства при армії. Я нічого іншого не вмію. І не настільки багатий, щоб жити на пенсії легіонера. Це все гарно звучить під час рекрутингу: "Вступи до легіону, отримай землю, живи спокійно". А на ділі… — Він знизив голос до шепоту: — Пенсію дадуть, та тільки вистачить її на хліб та воду. Землю відріжуть — десь у дупі імперії, де й трава на камінні не росте.

Варон тільки хмикнув, осушив піалу й налив по другому колу.

— "Отримаєте здобич із завойованих земель, незліченні скарби даків!" — кинув він із насмішкою. — А в цих виродків усе по печерах і лісах заховано. Кожну монету доводиться з-під землі виколупувати. Або ганятись за ними по горах, як за козами.

— Ех, добре вино, — сказав він, похитавши головою. — Віаторе, а ти чого такий похмурий? Вина не допив. Що, погане?

— Ні, чудове. Дякую, Квінте.

Макс узяв піалу й допив залишки, але від другої порції відмовився.

— Штурм — це не слава. Це смерть. Сотні, тисячі поранених. У нас, у медиків, інший погляд на війну, — промовив він, дивлячись на товаришів.

Він усе глибше вжився в нову реальність. Минулий місяць стер межі: ці люди стали йому близькими. І йому зовсім не хотілося бачити Варона, Квінта або когось іншого з табору на ношах із пробитим животом чи відірваною рукою.

Товариші мовчки погодилися зі словами Макса. Так, війна — це смерть, про яку воліють не говорити.

Коли амфора вже спорожніла наполовину — вино, навіть розведене, лишалося міцним — ззовні почулися поспішні кроки. Полог намету відхилився, і всередину зазирнув легіонер із стривоженим обличчям.