Розділ VIII Inter Barbaros — Серед варварів

Наступного ранку, озброївшись і прихопивши торбу аптекаря з перев’язувальними матеріалами та парою баночок мазі для ран, Макс прибув у розпорядження контубернії. Легіонери вже збиралися, шикувалися біля наметів. Командував усім той самий старший, з яким Варон учора його знайомив. Тепер Макс підпорядковувався йому як супровідний боєць.

Разом із командиром і двома слугами, що правили возом, вони везли найрізноманітніший кований сільськогосподарський реманент: серпи, малі сокири, пилки, кілька мішків дорогоцінних цвяхів і амфору з добрим вином для місцевого старости. За все це село мало надати повний віз зерна, сушених фруктів, грибів, м’яса та шкур тварин.

Вийшовши з табору, загін вишикувався по двоє в ряд. Декан ішов збоку, Макс — останнім, поряд із возом, навантаженим товарами для обміну. Траян заохочував торгівлю з тими, хто був готовий товаришувати з Римом, і намагався демонструвати «добре обличчя» римської цивілізації. Але водночас був безжальним до тих, хто влаштовував засідки, вбивав легіонерів і підтримував заколотників.

Деякі села намагалися зберігати нейтралітет, не стаючи ні на бік Децебала, ні на бік Риму. Але торгівля є торгівля — кому війна, а кому заробіток. В особливо цінних господарських поселеннях римляни навіть розміщували невеличкі гарнізони для захисту торговельних партнерів.

Залізний інвентар цінувався високо. За мішечок цвяхів можна було виміняти кілька мішків першосортного зерна. Селяни добре розуміли різницю між своєю грубою ковкою і виробами римських майстрів. Як би хто не казав, а римляни вміли кувати не лише мечі.

До села було близько чотирьох годин ходу, тож ішли налегко: без фуражу, лише зброя, фляги з водою й трохи сушеного м’яса.

Погода стояла гарна. Березень добігав кінця, сонце дедалі частіше пробивалося крізь верхівки дерев і приємно припікало. Дорога була сухою — недавно розширеною і розчищеною легіонерами. Нею загін просувався швидко й злагоджено.

Крокуючи лісовим шляхом, Макс уже вкотре подумав, якою вдалою ідеєю було зробити каліґи з матеріалів XXI століття. Анатомічна непромокна устілка, вшита в підошву, робила крок легким і зручним. Туніка, вчора забруднена кров’ю, була випрана Авлом, поки Макс займався справами в таборі, тож сьогодні він знову вбрався в чистий одяг. Різниця в тканині між античністю й його гардеробом XXI століття відчувалася буквально шкірою.

Віз скрипів, колеса гуркотіли по камінцях і вибоїнах. Десяток пар ніг чітко відбивали крок. Говорили мало. Декан увесь час крутив головою, уважно спостерігаючи за лісом обабіч дороги.

Ліс уже почав вкриватися першими зеленими паростками. В повітрі лунали гучні пісні весняних птахів, десь посвистували дрозди. Якось дорогою проскочив молодий олень і зник у хащі, перш ніж хтось устиг ухопитися за пілум. Легіонери з розпачем проводили його вигуками — від зайвого свіжого м’яса ніхто б не відмовився. Але цього разу не пощастило: звір виявився надто прудкий.

Загін крок за кроком долав вигини дороги, наближаючись до села. Минуло вже дві години ходи, коли пролунали перші голоси, що благали про привал.

— Може, зупинимось на кілька хвилин? Дуже вже хочеться відлити, — пролунав голос десь із середини шеренги.

— О боги, знову ти за своє, Друзе. Скільки можна ходити до вітру? — пробурчав декан, озираючи стрій.

Легіонери зареготали, а винуватець сердито буркнув:

— А що я можу вдіяти? Це ж поклик природи. Йому не накажеш — шкідливо терпіти. Правда ж, Віаторе? Скажи от декану Равілу, що медицина думає?

Равіл запитально глянув у бік Віатора — всім стало цікаво, що скаже лікар.

Макс хмикнув і відповів:

— У чомусь він має рацію. Терпіти справді не дуже корисно. Але якщо легіонер Друз так уже часто проситься, може, в нього є якісь… проблеми за цією частиною. Не мав часом пригод із місцевими дівчатами? Іноді це симптом, — додав він, не змінивши тону.

Сміх посилився, навіть суворий Равіл ледь усміхнувся й скомандував:

— Гаразд, привал — п’ять хвилин. Усі — попити води, сходити, куди треба. Але щоб більше жодних зупинок! А то не солдати ви, а якісь ніжинки — чотирьох годин не здатні пройти. Радійте, що ніхто сторонній не бачить.

Легіонери враз зупинилися. Хтось сперся на щит чи пилум, хтось витяг флягу. Друз весело зник у кущах і незабаром повернувся звідти задоволений і сяючий.

Макс також зробив ковток води — заздалегідь прокип’яченої й налитої у флягу. Вона злегка віддавала м’ятою. Йому було приємно, що легіонери долучили його до розмови — це був перший крок до визнання. Багато хто, як і в таборі, поглядав на його лорику з цікавістю. Хоча броня вже трохи припорошилася, вона все одно виглядала занадто новою й блискучою на тлі потертого спорядження решти контубернії. Але ніхто нічого не сказав.

Через п’ять хвилин загін знову вирушив у дорогу. Мули, що тягнули воза, мовчки косячили на Макса, ніби сподівалися на частування. Але в нього було лише трохи сушеного м’яса.

За черговим поворотом дорога розширилася й посвітліла — вони наближалися до села.

Почулося гавкання собак, і декан помітив кілька постатей, що стояли біля дерев’яної арки, яка позначала вхід до поселення.

— Увага всім! Бути напоготові, дивитися в обидва, — скомандував він, поправляючи перев’язь гладіуса.