Розділ VIII Inter Barbaros — Серед варварів

«Найближчі до нас племена через торговельні зв’язки цінують золото й срібло, знають деякі види наших монет і віддають їм перевагу; дальші й простіші племена користуються давнім обміном товарами».

— Тацит, Германія, 5

Уранці Макс озброївся, прихопив аптекарську сумку з перев'язувальним матеріалом і кількома баночками мазі для ран та з'явився в розпорядження контубернію. Легіонери вже збиралися й шикувалися біля наметів. Командував той самий старший, з яким Варон познайомив його напередодні. Тепер Макс надходив у його розпорядження як боєць супроводу.

Разом із командиром і двома слугами, які правили возом, вони везли різноманітне коване сільськогосподарське знаряддя: серпи, невеликі сокири, пилки, кілька мішків дорогоцінних цвяхів та амфору доброго вина для місцевого старости. За все це село зобов'язалося поставити повний віз зерна, сушених фруктів, грибів, м'яса та шкур.

Вийшовши з табору, загін вишикувався по двоє. Декан ішов збоку, Макс — останнім, поруч із возом, навантаженим товаром для обміну. Траян заохочував торгівлю з тими, хто був готовий дружити з Римом, і намагався показати привабливий бік римської цивілізації. Та був безжальний до тих, хто влаштовував засідки, вбивав легіонерів і підтримував заколотників.

Деякі села намагалися балансувати, не стаючи ні на бік Децебала, ні на бік Рима. Та торгівля є торгівля: кому війна, а кому заробіток. В особливо цінних господарських поселеннях римляни навіть розміщували невеликі гарнізони, щоб охороняти торгових партнерів.

Залізне знаряддя цінувалося високо. За мішечок цвяхів можна було виміняти кілька мішків першосортного зерна. Селяни добре розуміли різницю між власною сільською ковкою та виробами римських майстерень. Хай там що казали, а римляни вміли кувати не лише мечі.

До села було близько чотирьох годин ходи, тому легіонери йшли без звичайного похідного вантажу: не несли на плечах фурок із казанками, ковдрами та особистими припасами. При них лишалися тільки зброя, фляги з водою й трохи сушеного м'яса; міновий товар везли на возі.

Погода стояла гарна. Березень добігав кінця, сонце дедалі частіше визирало крізь верховіття й приємно пригрівало. Дорога була суха — нещодавно легіонери її розширили й розчистили. Загін рухався нею швидко та злагоджено.

Крокуючи лісовою дорогою, Макс укотре подумав, якою вдалою була ідея зробити каліги з матеріалів XXI століття. Анатомічна непромокальна устілка, вшита в підошву, робила крок легким і зручним. Туніку, забруднену напередодні кров'ю, Авл виправ, поки Макс ходив у справах табором, і сьогодні він знову вдягнув чисте. Різницю між античною тканиною та його гардеробом XXI століття він відчував буквально шкірою.

Віз скрипів, колеса стукали по камінню та вибоїнах. Десяток пар ніг рівно карбував крок. Розмовляли мало. Декан увесь час крутив головою, пильно стежачи за лісом обабіч дороги.

Ліс уже вкривався першою зеленню. У повітрі лунали дзвінкі голоси весняних птахів, десь посвистували дрозди. Одного разу дорогу перебіг молодий олень і зник у хащах, перш ніж хтось устиг схопитися за пілум. Легіонери розчаровано провели його вигуками — ніхто не відмовився б від зайвого свіжого м'яса. Та цього разу не пощастило: звір виявився надто прудким.

За поворотом поворот, загін дедалі ближче підходив до села. Через дві години ходи почулися перші голоси, що благали про привал.

— Може, спинимося на кілька хвилин? Відлити страшенно хочеться, — долинуло із середини шереги.

— О боги, знову ти за своє, Друзе. Скільки можна відливати? — забурчав декан, озираючи стрій.

Легіонери зареготали, а винуватець невдоволено забурмотів:

— А що я можу вдіяти? Це поклик природи. З ним не посперечаєшся, та й терпіти шкідливо. Правда ж, Віаторе? Скажи деканові Равілу, що про це думає медицина.

Равіл запитально поглянув на Віатора — усім стало цікаво, що скаже лікар.

Макс хмикнув і відповів:

— У чомусь він має рацію. Терпіти справді не надто корисно. Але якщо легіонер Друз так часто хоче відлити, можливо, у нього є певні… проблеми. Чи не мав ти пригод із місцевими дівчатами? Іноді це симптом, — додав він без тіні усмішки.

Регіт посилився. Навіть суворий Равіл трохи всміхнувся й скомандував:

— Гаразд, привал на п'ять хвилин. Усім попити води, сходити до вітру. Але щоб більше жодних зупинок! Бо ви не солдати, а якісь пестунчики — чотирьох годин пройти не можете. Радійте, що ніхто сторонній не бачить.

Легіонери разом спинилися. Хтось сперся на щит і пілум, хтось почав діставати флягу. Друз бадьоро поскакав у кущі й незабаром повернувся задоволений та осяйний.

Макс теж ковтнув води — заздалегідь кип'яченої та налитої до фляги. Від неї трохи тягло м'ятою. Його тішило, що легіонери ніби прийняли його до розмови: це був перший крок до визнання. Багато хто, як і в таборі, з цікавістю поглядав на його лорику. Хоча броня вже трохи припала пилом, вона все одно виглядала надто новою й блискучою на тлі бувалого спорядження решти контубернію. Та ніхто нічого не сказав.

Через п'ять хвилин вони знову рушили стежкою. Решта дві години минули спокійно, лише зрідка хтось перекидався словом. Навіть розмовляючи, легіонери постійно дивилися навсібіч, стежачи за лісом. Мули, що тягли воза, мовчки косилися на Макса, який ішов поруч, наче сподівалися на гостинець. Та в нього було лише трохи сушеного м'яса.