Розділ VI Dies Novus — Новий день

«Лікування має бути спрямоване радше на рану, ніж на перелом; тому пов’язку слід знімати щодня й перев’язувати рану заново».

— Авл Корнелій Цельс, De Medicina, VIII

Уранці його розбудили труби, що сповіщали підйом. Згадавши стару фразу «Війна ніколи не змінюється», Макс підвівся з лежанки й заходився коло себе. Закип'ятив воду в казанку й сяк-так прополоскав та промив зуби — щітки й пасти, звісно, не було. За цим заняттям його застав Авл, який уважно стежив за кожним рухом нового лікаря. Особливо його зацікавило, як Макс розчинив дрібку солі в кухлі й почав полоскати рота.

— Цього теж навчають на Сході? — із цікавістю запитав він.

— Можна й так сказати, — усміхнувся Макс, вишкіривши всі зуби. Знав би хлопчина, що бачить не справжні передні зуби, а керамічні коронки з XXI століття, — здивувався б. Утім, навряд чи зрозумів би.
Колись в Афганістані, під час однієї з місій, Максові в обличчя прилетів уламок каменю. Тоді він утратив майже всі передні зуби. Тепер у кістці стояли титанові імпланти, а на них — міцні керамічні коронки, зовні майже невідрізні від справжніх зубів.

— На Сході дуже суворо ставляться до особистої гігієни, — додав він, випльовуючи солоний розчин.

— Навіть суворіше, ніж римляни? — здивувався Авл. І, наслідуючи Макса немов наставника, теж розчинив сіль у кухлі та прополоскав рота.

— Скажімо так… миються вони не рідше, але особливу увагу приділяють саме особистій і, кхм, пікантній гігієні. Наприклад, якщо в когось із рота тхне старим м'ясом, це вже не просто неввічливо, а майже образа, — Макс підморгнув, не надто силкуючись вигадати правдоподібнішу причину.

Авл серйозно кивнув, дослухаючись до розповіді. З кожним новим учинком і словом він дедалі більше переймався повагою до Макса. Було зрозуміло: цей чоловік явно походив із родини, яка ні в чому собі не відмовляла. Чому опинився в армії — залишалося загадкою, але то вже була не його справа.

Макс хотів запитати, скільки хлопцеві років, але передумав, не знаючи, як той це сприйме. На вигляд він був іще зовсім хлопчиськом. Згадавши Авлові слова про те, що загиблому лікареві було п'ятдесят п'ять, Макс прикинув: самому Авлові, певно, років п'ятнадцять. Що, зрештою, не було дивним — підлітки такого віку цілком могли перебувати при легіоні й виконувати дрібні обов'язки на кшталт помічника лікаря.

До обіду жодних справ не було. Вони зварили нехитру кашу з меленого зерна, приправили торішньою цибулею та шматком оленини — на диво свіжої. М'ясо десь роздобув Авл. Добре протушкувавши його на вогні, вони пообідали.

Після полудня до їхнього намету підійшли двоє легіонерів у супроводі оптіона Варона. Одним із них був той самий Квінт з ампутованою кистю. Блідий і дуже слабкий, він спирався на Варона й товариша, але вперто ступав уперед.

Макс підвівся з дерев'яного ослінчика й вийшов назустріч. Не знаючи напевне, як повестися, він трохи вклонився й мовчки чекав.

— Я Квінт Марцій Руфін, — насилу вимовив декан. — Дякую, що не дав мені стекти кров'ю й померти.

— Це був мій обов'язок, — тихо відповів Макс.

Квінт спробував простягнути праву руку, але сили остаточно покинули його, і він важко обвис на руках легіонерів. Макс підскочив, допомагаючи втримати чоловіка.

— От же впертий дурень, таки встав, щоб особисто тобі подякувати, — пробурчав Варон.

— Нічого, це просто непритомність від утрати крові. Та й така рана… — сказав Максим, допомагаючи посадити Квінта на ослін.

Авл приніс холодної води. Макс змочив ганчірку й обтер бліде обличчя декана. Хлопець, не чекаючи вказівок, кинувся до казанка й налив трав'яного настою. Підніс чашу з теплою рідиною та обережно влив кілька ковтків до рота Квінтові, який уже опритомнів.

— Випий, це трави, тобі полегшає. Треба лежати. Але раз уже вас привели, я огляну рану, — сказав Максим.

Квінта прихилили до колоди біля намету. Макс обережно зняв пов'язку: тканина була суха, кров не проступала. Розмотав бинти й оглянув куксу при денному світлі. Видовище, звісно, було тяжке, але набряк не зростав, почервоніння не посилювалося, поганого запаху не було. Поки явних ранніх ознак зараження не з'явилося, однак після ампутації минула лише доба. Макс наклав нову прокип'ячену пов'язку й обережно забинтував куксу.

Поки Квінт тримався. На лихо — без кисті, а попереду чекали найнебезпечніші дні, проте зараз головне було зберегти йому життя.

Тим часом відвар і вода остаточно привели його до тями. Квінт іще раз подякував, після чого Варон із товаришем допомогли йому підвестися й пішли. Сам оптіон залишився, вмостившись біля їхнього вогнища.

— Облаштувалися? — запитав він.

— Так, цілком, — кивнув Макс, намагаючись зрозуміти, до чого веде оптіон.

— Слухай уважно. Я домовився з одним зі старших десятників. До самого контубернію тебе поки не визначають — формальність. Ти новенький, строю не навчений, а там усі хлопці спрацьовані, наче кулак. Але він братиме тебе патрулювати табір і на денні вахти на мурах, якщо не буде нагальної потреби лікувати. Звикай до табірного життя та його тонкощів. Сьогодні відпочивай. Завтра особисто подивлюся, на що ти здатен у фізичній і бойовій підготовці. Є в мене одна дивна думка. Після того як старого лікаря вбив випадковий дак, я подумав: нам потрібен медик, але такий, як ти — в броні й здатний битися. Щоб у потрібну мить міг допомогти просто на полі бою. На раді з мене посміялися, але Вітелій сказав: дозволяє експеримент під мою відповідальність.