Розділ VI Dies Novus — Новий день

Вранці його розбудив звук труб, що сповіщали підйом. Згадавши стару фразу «Війна ніколи не змінюється», Макс підвівся з лежанки й зайнявся собою. Закип’ятивши воду в казанку, він як міг прополоскав і промив зуби — щітки й пасти, звісно, не було. Застав його за цим заняттям Авл, який уважно стежив за кожним рухом нового лікаря. Особливо його зацікавило, як Макс розвів дрібку солі в кухлі та став полоскати рота.

— Цьому теж навчають на Сході? — з цікавістю запитав він.

— Можна й так сказати, — усміхнувся Макс, показуючи зуби на повен рот. Знав би хлопчина, що бачить зараз зовсім не справжні зуби, а фотополімер із XXI століття — здивувався б. Щоправда, навряд чи зрозумів би.

Колись в Афганістані, під час однієї з місій, в обличчя Максу прилетів уламок каменя. Тоді він втратив майже всі передні зуби. Тепер їхнє місце займали сучасні імпланти — міцні титанові коронки з полімерними накладками.

— На Сході дуже суворо ставляться до особистої гігієни, — додав він, випльовуючи солоний розчин.

— Навіть суворіше, ніж римляни? — здивувався Авл. І, наслідуючи Макса, мов за наставником, також розвів сіль у кухлі й прополоскав рота.

— Скажімо так... миються вони не менше, але особливу увагу приділяють саме особистій і, гм, пікантній гігієні. Наприклад, якщо від когось тхне з рота, як від гнилого м’яса — це вже не просто невиховано, а майже образа, — Макс підморгнув, не особливо переймаючись вигадуванням правдоподібніших причин.

Авл серйозно кивнув, уважно слухаючи. З кожним новим учинком і словом він усе більше проймався повагою до Макса. Було видно — цей чоловік явно з родини, яка ні в чому собі не відмовляла. Чому він опинився в армії — залишалося загадкою, але то вже було не його діло.

Макс хотів запитати, скільки хлопцеві років, але передумав, не знаючи, як той це сприйме. На вигляд він був зовсім юнак. Згадавши, що Авл казав: загиблому медику було п’ятдесят п’ять, Макс прикинув — Авлу, мабуть, років п’ятнадцять. Що, втім, не здавалося дивним: підлітки такого віку цілком могли перебувати при легіоні, виконуючи дрібні обов’язки на кшталт помічника лікаря.

До обіду занять не було. Вони зварили нехитру кашу з розмеленого зерна, приправлену торішньою цибулею й шматком оленини — на диво свіжої. М’ясо звідкілясь приніс Авл. Добре протушкувавши його на вогні, вони пообідали.

Після полудня до їхнього намету підійшли двоє легіонерів у супроводі оптіона Варона. Одним із них виявився той самий Квінт із ампутованою кистю. Він був блідий і дуже слабкий, і Варон із товаришем підтримували його під руки, але той рішуче йшов уперед.

Макс підвівся зі свого дерев’яного табурета й вийшов їм назустріч. Не знаючи точно, як себе поводити, він злегка вклонився й мовчки чекав.

— Я — Квінт Марцій Руфін, — зусиллям вимовив декан. — Дякую, що не дав мені стекти кров’ю й померти.

— Це був мій обов’язок, — тихо відповів Макс.

Квінт спробував простягнути праву руку, але сили остаточно залишили його, і він важко повис на руках легіонерів. Макс підскочив, допомагаючи втримати його.

— Упертий дурень, усе ж підвівся, щоб особисто подякувати тобі, — пробурмотів Варон.

— Нічого, це просто зомління через втрату крові. І така рана… — сказав Максим, допомагаючи посадити Квінта на табурет.

Авл приніс холодної води. Макс змочив ганчірку й обтер бліде обличчя декана. Хлопець, не чекаючи вказівок, кинувся до котелка й налив трав’яного настою. Піднісши чашу з теплою рідиною, він обережно влив кілька ковтків до рота Квінта, який почав приходити до тями.

— Випий, це зілля — полегшає. Тобі треба лежати. Але раз ви вже його привели — я огляну рану, — сказав Максим.

Квінта прихилили до колоди біля намету. Макс обережно зняв пов’язку — тканина була сухою, кров не просочувалась. Розплутавши бинти, він оглянув культю при денному світлі. Видовище, звісно, було важке, але набряк почав спадати, почервоніння не посилилось — здається, зараження вдалося уникнути. На нову прокип’ячену пов’язку він наніс суміш із деревію та звіробою, після чого туго, але акуратно забинтував.

Житиме Квінт, безперечно. На жаль — без кисті, але головне, що житиме.

Тим часом відвар і вода остаточно привели його до тями. Квінт ще раз подякував, після чого Варон допоміг товаришеві підвестись, і вони пішли. Сам Варон залишився, вмостившись біля їхнього вогнища.

— Обжилися? — запитав він.

— Так, цілком, — кивнув Макс, намагаючись зрозуміти, до чого хилить оптіон.

— Слухай уважно. Я домовився з одним зі старших деканів. До самої контубернії тебе поки не записують — формальність. Ти новачок, не навчений строю, а там усі хлопці як кулак злагоджені. Але він братиме тебе на патрулі табору та денні чергування на мурах, якщо не буде термінової потреби в лікуванні. Звикай до табірного життя й усього, що з цим пов’язано. Сьогодні — відпочивай. Завтра особисто подивлюсь, на що ти здатний у плані фізичної й бойової підготовки. Є в мене одна дивна ідея. Після того як старого лікаря вбив випадковий дак, я подумав — нам потрібен медик, але такий, як ти: в броні й зі зброєю. Щоб міг допомогти просто на полі бою. На нараді з мене посміялись, але Вітелій сказав — дозволяє експеримент, під мою відповідальність.

Говорив він серйозно, без ані натяку на глузування. І Макса це навіть трохи вразило — схоже, Варон щойно вигадав ту саму посаду, яку Макс займав увесь свій двадцять перший вік. Польовий медик у бойовому спорядженні. Ініціатива Варона дивувала — видно було, що людина він неабиякого розуму.