Розділ V In Castra – До табору

«У добре обраному й укріпленому таборі військо вдень і вночі перебуває в безпеці за своїми укріпленнями, навіть на очах у ворога. Такий табір подібний до укріпленого міста, яке воїни можуть звести для власного захисту будь-де».

— Вегецій, Epitoma rei militaris, I.21

Макс прокинувся від того, що Авл штовхав його в бік. Насилу розплющивши очі, він зрозумів: усе це реальність, а не кошмарний сон. Зціпив зуби, застогнав і ривком підвівся. Було зимно, попри вовняний плащ, у який він загорнувся на ніч.

— Ми вирушаємо. Я не будив вас до останньої миті — Варон наказав дати вам виспатися, — прошепотів Авл.

Хлопчина дивився на нього із захватом.

— Де ви навчилися лікувати, Віаторе? — поцікавився він.

— На Сході. І можеш казати мені «ти» — ми ж тепер колеги. А ти де вчився? — приязно всміхнувся Макс.

Авл усміхнувся у відповідь, наче напруження між ними розчинилося.

— Та я, власне, й не вчився… Публій Анкрат, наш лікар, був моїм дідом. Я вирушив із ним до легіону помічником і ще нічого як слід не встиг опанувати. У нього влучив дакський дротик, коли ми відтягали поранених до возів.

Макс відчув укол провини.

— Вибач, я не знав…

— Нічого. Він прожив добре життя — п'ятдесят п'ять років, майже не хворів. Поважний був чоловік. І отак загинув, — сумно відповів Авл.

Макс кивнув. П'ятдесят п'ять — поважний вік, особливо для людини, що прожила життя поруч із війною, але зовсім не дивовижне довголіття. Анкрат майже не хворів і загинув не від старості, а від дакської зброї.

Поки Авл збирав інструменти та пожитки, Макс убрався в лорику, надів шолом, підперезався й уже за п'ять хвилин стояв у хвості колони, чекаючи, куди його поставлять. Ті, хто не міг битися, але ще був здатен іти, рушали позаду каравану під охороною вцілілих солдатів Вітелієвої центурії. Тяжкопоранених везли на возах.

Він помітив Варона, який снував поміж лавами. Той на мить затримав на ньому погляд, потім щось гукнув солдатам і рушив далі, підганяючи відсталих жезлом.

Пролунали хрипкі голоси букцин — важких мідних рогів, і караван рушив уперед. Замикала колону кінна турма лучників.

Макс озирнувся через плече. На сухорлявих витривалих конях сиділи невисокі спритні вершники зі шкіряними щитами за спиною та короткими луками у футлярах. Смагляві обличчя мали тонкі риси й гострі проникливі очі. У декого з-під шолома визирали шматки тюрбана чи намотаної тканини, а туніки були перехоплені ременями не по-римському, на якийсь чужий, східний лад. Говорили вони неголосно, та Макс почув незнайому мову — з горловими звуками й ритмом, схожим на арабську чи сирійську, які колись чув у Лівані.

Певно, це були допоміжні загони зі східних провінцій — лучники, можливо сирійці або набатеї. Напевне Макс сказати не міг, але відчував у них інший гарт: то були люди зі світу спеки, каменю та пилу. На мить він завмер, відчуваючи, як реальність ніби розпливається, наче він провалився в сувій давньої історії, де ці вершники були живими шматочками мозаїки, що відкололися від інших часів.

Макс помітив, що всі вершники їхали без стремен, міцно стискаючи кінські боки колінами. «Ось і відповідь на вічну суперечку», — подумки всміхнувся він, згадавши, які запеклі баталії точилися навколо цього питання. Якось на реконструкції він став свідком справжньої сварки: двоє хлопців мало не побилися, доводячи один одному, чи мали римляни стремена. Тепер він міг сказати напевне: не мали. Він бачив це на власні очі.

Переставши озиратися, Максим спрямував погляд уперед.

Військо йшло звивистою лісовою дорогою, прокладеною в передгір'ях Карпат. Ліворуч і праворуч здіймалися пагорби, вкриті поріділим лісом: голі дуби, сірі буки, похмурі ялини. У затінених низинах іще не розтанув сніг, і лише мокрі плями багна впереміш із гнилим листям свідчили про його недавню присутність. Сонце пробивалося крізь голі крони, залишаючи на розмоклій землі довгі бліді смуги світла.

Унизу дзюрчав роздутий талими водами струмок. Пахло прілою корою, глиною й димом — десь попереду розвідники палили підлісок. Над головами кружляв ворон, каркаючи на голе гілля. Далекі гори тонули в легкому тумані, наче в серпанку сну.

Колона то спускалася у вузькі улоговини, де вода сягала кісточок, то знову здіймалася схилами, звідки відкривався краєвид на звивисті ущелини та круті уступи. Подекуди стежка звужувалася, і вози з пораненими насилу протискалися, хилячись набік. У тиші лунали букцини, перекриваючи пташиний гамір.

Легіонери йшли злагоджено й мовчки. Багато хто, як і він, крутив головою, вдивляючись у ліс обабіч дороги: засідки можна було чекати будь-де. Та присутність свіжої когорти й чотирьох турм вершників давала надію, що даки більше не наважаться напасти.

Після п'яти годин маршу труба сповістила короткий привал. Прихилившись до воза, Макс відчув ниючий біль у ногах — стільки він не ходив із часів служби в армії. Авл простягнув йому скромний харч: сухий корж і торішнє яблуко, зморщене, але не гниле. Макс уп'явся зубами в їжу, міркуючи, що буде далі.

Найбільше його непокоїла відсутність антисептиків та антибіотиків із його світу. Він почав прикидати, наскільки великий ризик підхопити якусь заразу — звичайну за мірками цього століття хворобу, але небезпечну навіть для підготовленої людини.