Розділ V In Castra – До табору

«У добре обраному й укріпленому таборі військо вдень і вночі перебуває в безпеці за своїми укріпленнями, навіть на очах у ворога. Такий табір подібний до укріпленого міста, яке воїни можуть звести для власного захисту будь-де».

— Вегецій, Epitoma rei militaris, I.21

Макс прокинувся від того, що Авл штовхав його в бік. Важко розплющивши очі, він усвідомив: усе це — не кошмарний сон, а дійсність. Стиснувши зуби, застогнав і різко сів. Було прохолодно, попри вовняний плащ, у який він загорнувся на ніч.

— Ми вирушаємо. Я не будив тебе до останнього моменту — Варон наказав дати тобі виспатися, — прошепотів Авл.

Парубок дивився на нього із захопленням.

— Де ви навчилися лікарській справі, Віаторе? — поцікавився він.

— На Сході. І можеш звертатись до мене на "ти", ми ж тепер колеги. А ти де вчився? — відгукнувся Макс із дружньою усмішкою.

Авл відповів такою ж усмішкою — напруження між ними ніби розчинилося.

— Та я й не вчився як слід… Публій Анкрат, наш медик, був моїм дідом. Я подався з ним у легіон як помічник, ще нічого як слід не встиг освоїти. В нього влучив метальний спис дака, коли ми тягнули поранених до возів.

Макс відчув укол провини.

— Вибач… Я не знав…

— Та нічого. Він прожив хороше життя — йому вже було п’ятдесят п’ять, — сумно відповів Авл.

Макс подумки відзначив, що для юнака "п’ятдесят п’ять" звучало як поважна старість. І справді — в цих реаліях треба було добряче постаратися або мати шалене везіння, щоб дожити до старості. Хвороби, інфекції, рани — усе це безжально скорочувало життя.

Поки Авл збирав інструменти та свої речі, Макс одягнув лорику, натягнув шолом, підперезався — і вже за п’ять хвилин стояв у хвості колони, чекаючи, коли йому вкажуть місце. Ті, хто не міг битися, але міг іти, рухались позаду каравану під охороною вцілілих солдатів центурії Вітелія. Важкопоранених везли на возах.

Він помітив Варона, який снував між рядами — той на мить зупинив погляд на ньому, потім крикнув щось солдатам і рушив далі, підганяючи відстаючих своїм жезлом.

Пролунав гортанний звук буццин — важких мідних рогів, і караван рушив. Колону замикав кінний підрозділ лучників.

Макс кинув погляд через плече. На струнких, витривалих конях сиділи невисокі, рухливі вершники з шкіряними щитами за спинами та короткими луками в чохлах. Їхні обличчя були смаглявими, з тонкими рисами і різкими, проникливими очима. У декого з-під шоломів виглядали шматки тюрбанів або обмотаних тканин, а туніки були підперезані не по-римськи, а в якійсь чужій, східній манері. Говорили вони тихо, але Макс уловив дивну мову — з гортанними звуками та ритмом, що нагадував арабську чи сирійську мову, яку він колись чув у Лівані.

Ймовірно, це були допоміжні загони зі східних провінцій — лучники, можливо, сирійці чи набатеї. Макс не міг сказати точно, але в них відчувалася інша загартованість — люди з краю спеки, каменю та пилу. Він завмер на мить, відчуваючи, як реальність ніби розмивається — мов провалився у сувій стародавньої історії, де ці вершники — живі уламки мозаїки, викришені з інших часів

Макс помітив, що всі вершники їхали без стремен, міцно стискаючи боки коней колінами. «Ось і відповідь на вічну суперечку», — усміхнувся він про себе, згадавши, які палкі баталії влаштовувалися з цього приводу. Якось на реконструкції він став свідком справжньої перепалки — двоє хлопців ледь не побилися, доводячи один одному, чи були в римлян стремена. Тепер він міг з упевненістю сказати: не було. Він бачив це на власні очі.

Переставши озиратися, Максим спрямував погляд уперед.

Військо рухалося звивистою лісовою дорогою, прокладеною в передгір’ях Карпат. Ліворуч і праворуч здіймалися пагорби, порослі поріділим лісом: голі дуби, сірі буки, похмурі смереки. У затінених низинах ще не розтанув сніг — лише вологі плями багнюки, впереміш із гнилим листям, свідчили про його недавню присутність. Сонце пробивалося крізь голі крони, залишаючи довгі бліді смуги світла на розм’яклій землі.

Унизу дзюркотів струмок, роздутий талою водою. Пахло прілим корінням, глиною, димом — десь попереду розвідка спалювала підлісся. Над головами кружляв ворон, каркаючи на голі гілки. Гори вдалині тонули в легкому тумані, мов у примарному сні.

Колона то спускалась у вузькі балки, де вода сягала щиколоток, то знову піднімалась на схили, звідки відкривався краєвид на звивисті ущелини та різкі уступи. Іноді стежка звужувалася настільки, що вози з пораненими ледь пробиралися, небезпечно хилячись убік. У тиші лунали буцини, перекрикуючи пташиний гомін.

Легіонери йшли злагоджено й мовчки. Багато хто, як і він, крутив головою, вдивляючись у ліс з обох боків дороги — засаду можна було чекати будь-де. Але присутність свіжої когорти легіонерів і чотирьох турм вершників вселяла надію, що даки більше не насміляться на напад.

Після п’яти годин маршу труба сповістила про короткий привал. Притулившись до воза, Макс відчув ниючу втому в ногах — стільки він не ходив з часів служби в армії. Авл простягнув йому скромну закуску: сухий млинець і торішнє яблуко — зів’яле, але без гнилі. Макс заглибив зуби в їжу, міркуючи, що ж буде далі.

Найбільше його тривожила думка про те, що в нього із собою не було жодних антисептиків чи антибіотиків з його світу. Він почав прикидати, наскільки великим є ризик підхопити якусь заразу — звичайну для цього століття, але небезпечну навіть для підготовленої людини.