Розділ IV Falsus Filius — Фальшивий син

За годину до табору під’їхали ще кілька турм вершників. Максимус саме виходив із намету за бинтами, які кип’ятились у казані з водою. Варон наказав кільком легіонерам зробити марш-кидок до найближчої річки, попри приховану загрозу з боку лісу. Він тверезо оцінив ситуацію: після загибелі вождя даки навряд чи ризикнуть атакувати одразу — бойовий дух у них мав бути серйозно підірваний. Вояки, що повернулися з повними бурдюками, з подивом спостерігали, як Макс разом з Авлом і ще кількома солдатами, яких підганяли окрики Варона, розвели багаття й підвісили на триногу великий мідний казан, у якому почали кип’ятити пов’язки.

Не маючи жодних інших засобів дезінфекції, Макс робив усе, що було в його силах. Він наспіх навчив Авла та кількох легіонерів, як «варити» перев’язувальний матеріал, а сам повернувся до важкопоранених деканів. На щастя, в обозі знайшлося чимало меду й часнику. Приготувавши імпровізовану мазь, він ще раз промив рани всім трьом, наклав суміш і щільно перебинтував стерилізованими шматками тканини.

Коли він вийшов з намету, то з подивом побачив чергу мовчазних легіонерів. Дізнавшись про «східного лікаря», вони стали в шеренгу, чекаючи допомоги. У Макса замерехтіло в очах від кількості облич та різноманіття поранень.

У бою центурія, що охороняла обоз і сенатора, втратила 18 людей, ще 27 були поранені в тій чи іншій мірі. На щастя, важких — лише троє, ті самі декани. Усі інші, хоч і з ранами, залишалися на ногах. Справжні бої з даками рідко давали полегшення — або вижив, або загинув.

До моменту прибуття допоміжної кавалерії, яку вислали назустріч каравану, в строю залишалося близько сорока боєздатних бійців.

Цілий день пішов на надання першої допомоги. Увечері прибула ціла когорта з основного табору Legio XIII Gemina. Саме цю картину застав виснажений Максим, коли сидів на дерев’яному стільці біля входу до медичної палатки. Його туніка була просочена потом, кров’ю та брудом.

Ряди легіонерів у повному озброєнні заповнили табір, взявши його під охорону. Вирушати вирішили тільки на світанку — йти нічними лісами було б безглуздо. З усіх боків чувся стукіт сокир і пил — римляни залишалися вірними своєму принципу: зупинився — зводи табір, навіть якщо всього на одну ніч.

До Макса підійшов Варон. Він озираючись дивився на прибулих вояків, які якраз будували імпровізовані укріплення просто на дорозі.

— Центуріону Вітелію добряче перепало від трибуна, — тихо пробурмотів Варон, скоріше сам до себе. — Якби сенатор Корнелій не підтвердив, що це за його особистим наказом була виділена лише одна центурія охорони, Вітелій зараз би марширував із лопатою в першій лінії.

Макс підвів голову, здивований м’якістю в голосі зазвичай суворого оптіона. На мить перед ним постав не грізний вояка, а втомлений, але щирий ветеран. Та маска швидко повернулася на місце.

— Що з пораненими? Що це за фокуси ти вигадав із кип’ятінням обмоток? — спитав він уже звичним тоном.

— Цьому мене навчили на Сході, коли я був із батьком в Антіохії. Там навіть царські лікарі завжди кип’ятили бинти перед перев’язкою. Казали, що так помирає злий дух хвороби.

Варон скривився, почухав скроню своєю палицею й хмикнув:

— Нічого не тямлю в цих ваших східних штучках, але нехай буде. Наскільки я бачу, ти вже став місцевою знаменитістю, Віаторе. Всі ці ледарі шепочуться: мовляв, який у нас тепер лікар! Вирішив славу собі здобути?

Він витяг з намету табурет і, на подив Максима, сів поряд. Із шкіряного гаманця дістав шматок хліба з скибкою овечого сиру, загорнутого в хустку.

— На, їж. Із обіду не бачив, щоб ти щось до рота брав. Ще впадеш тут від голоду — а нам лікар зараз конче потрібен.

Макс із вдячністю прийняв їжу, помив руки в кип’яченій воді під здивованим поглядом Варона й з насолодою вгризся в хліб із сиром. Він згадав, як в Афгані ділив із хлопцями «Снікерс», витягнутий із чийогось сухпайка після трьох днів без їжі в горах. І ось знову те саме відчуття — проста їжа, але найкраща в світі.

— А тепер, поки все стихло, скажи мені: звідки ти, чорт забирай, взявся в лісі посеред бою? — несподівано суворо запитав Варон. — Це не йде мені з голови, попри всю допомогу, яку ти надав.

Шмат сиру став у Макса в горлі. Він захлинувся, але швидко опанував себе й прожував бутерброд. Поки кашляв, у голові металися думки, шукаючи пристойну легенду. Попри доброзичливість, Варон лишався офіцером і явно не збирався спускати справу на гальмах. Зам’яти не вдасться.

Макс вирішив триматися вже вигаданої історії — колись він читав байку про блудного сина купця, який пішов на війну після сварки з батьком. Він запив хліб водою, прочистив горло й почав:

— Як я вже казав, я — син Гая Каєцілія Фелікса, торговця з Тібура. Із дитинства подорожував із батьком, вивчав грецьку й трохи арамейську. Та останні роки ми розійшлися в поглядах. Витративши частину своїх заощаджень на обладунки, я вирішив вирушити в мандри. Торгівля й усі ці нескінченні угоди мені остогидли.

Він ковтнув. Від хвилювання пересохло в горлі, і добирати слова латиною ставало дедалі важче.

— Військову підготовку я проходив теж на Сході. Один старий араб учив мене фехтуванню, а я вже згодом сам пристосував це під гладіус і щит. Я прямував до легіону з паперами, які батько завірив у місцевого чиновника… Визнаю, я вчинив необачно й дурно.