Розділ IV Falsus Filius — Фальшивий син

«День, коли їх уперше визнали придатними до служби, уже вимагав від них правди про їхнє походження».

— Траян Плінію Молодшому, Листи, X.30

За годину до каравану під'їхало ще кілька турм вершників. Максимус саме вийшов із шатра по перев'язувальний матеріал, що кипів у казані з водою. Варон змусив кількох легіонерів збігати до найближчої річки, попри небезпеку, яка чатувала в лісах. Він слушно вирішив, що даки, втративши ватажка, не наважаться напасти одразу — їхній бойовий дух мав бути зламаний. Легіонери, що повернулися з повними бурдюками, здивовано дивилися, як Макс разом з Авлом та іншими солдатами, яких підганяли Варонові окрики, розпалили багаття й поставили на триногу великий мідний казан, у якому почали кип'ятити пов'язки.

Не маючи інших засобів знезараження, Макс робив усе, що міг. Він нашвидкуруч навчив Авла й кількох легіонерів кип'ятити пов'язки, а сам знову повернувся до поранених деканів. Охололою кип'яченою водою він ретельно промив рани всім трьом. У пораненого стрілою Макс обрізав древко й обережно вивів наконечник уперед уже пробитим каналом. На поверхневий поріз наніс тонкий шар меду; глибокі рани залишив відкритими під чистими вологими пов'язками. Потім усіх трьох перебинтував прокип'яченими смугами полотна.

Вийшовши з шатра, він із подивом побачив чергу мовчазних легіонерів. Почувши про «східного лікаря», вони вишикувалися в очікуванні допомоги. Від безлічі облич і розмаїття поранень у Макса зарябіло в очах.

У бою центурія, що охороняла обоз і сенатора, втратила вісімнадцятьох, ще двадцять сім дістали поранення різної тяжкості. На щастя, тяжких було лише троє — ті самі декани. Решта, попри рани, трималися на ногах. Сутички з даками рідко залишали щось посередині: або вижив, або загинув.

На час прибуття допоміжної кінноти, висланої назустріч каравану, у строю залишалося близько сорока боєздатних бійців.

На першу допомогу пішов увесь день. Надвечір із головного табору Legio XIII Gemina прибула ціла когорта. Саме це видовище й застав виснажений Максим, сидячи на дерев'яному стільці біля входу до шатра. Його туніка наскрізь просочилася потом, кров'ю та брудом.

Лави легіонерів у повному озброєнні заповнили табір і взяли його під охорону. Вирушати вирішили лише вдосвіта — іти вночі лісами було безумством. Зусібіч лунали сокири й пилки: римляни лишалися вірними своєму правилу — зупинився, будуй табір, нехай навіть на одну ніч.

До Максима підійшов Варон. Він раз у раз поглядав на прибулих солдатів, які зводили просто на дорозі тимчасові укріплення.

— Центуріонові Вітелію добряче влетіло від трибуна, — неголосно мовив Варон, наче сам до себе. — Якби сенатор Корнелій не підтвердив, що лише одну центурію охорони виділили за його особистим наказом, Вітелій зараз ішов би в першому ряду з лопатою.

Макс підвів голову, здивований м'якістю в голосі зазвичай суворого оптіона. На мить перед ним постав не грізний солдат, а втомлений, проте людяний ветеран. Утім, маска швидко повернулася на місце.

— Що з пораненими? І що це за дива ти вигадав — кип'ятити обмотки? — запитав він уже звичним тоном.

— Цього я навчився на Сході, коли був із батьком в Антіохії. Там навіть царські лікарі завжди кип'ятили пов'язки перед перев'язуванням. Казали, так помирає злий дух хвороби.

Варон скривився, почухав скроню своєю палицею й хмикнув:

— Нічого не тямлю у ваших східних витребеньках, але нехай. Як бачу, ти вже став місцевою знаменитістю, Віаторе. Усі ці нероби шепочуться: мовляв, який у нас тепер лікар! Вирішив собі слави нажити?

Він витяг із шатра ослінчик і, на подив Макса, сів поруч. Із шкіряного гаманця дістав загорнутий у хустину шматок хліба зі скибкою овечого сиру.

— На, поїж. Від обіду не бачив, щоб ти бодай щось їв. Ще впадеш тут від голоду, а нам лікар потрібен.

Макс із вдячністю взяв їжу, вимив руки кип'яченою водою під ошелешеним поглядом Варона й з насолодою вгризся в хліб із сиром. Згадав, як в Афганістані ділив із хлопцями «Снікерс», виловлений у чиємусь сухпайку після трьох днів без їжі в горах. Тепер відчуття було точнісінько те саме — проста їжа, але краща у світі.

— А тепер, поки все вщухло, розкажи мені, звідки ти все-таки взявся в лісі посеред бою? — несподівано суворо запитав Варон. — Не йде воно мені з голови, хоч скільки ти нам допоміг.

Шматок сиру застряг у Макса в горлі. Він похлинувся, та швидко опанував себе й дожував бутерброд. Поки відкашлювався, думки гарячково металися, підбираючи придатну легенду. Попри виявлену доброту, Варон залишався офіцером і точно не збирався спускати все на гальмах. Зам'яти справу не вийде.

Макс вирішив триматися вже розпочатої легенди: колись давно він читав у якійсь книжці стару байку про блудного сина купця, який після сварки з батьком подався на війну. Запив хліб водою, прокашлявся й почав:

— Як я вже казав, я син Гая Каецілія Фелікса, купця з Тібура. Змалку мандрував із батьком, вивчив грецьку й трохи арамейської. Та останніми роками ми з ним розійшлися в поглядах. Витративши частину заощаджень на обладунок, я вирішив вирушити в дорогу. Торгівля й усі ці нескінченні оборудки остогидли мені до смерті.

Він ковтнув. Від хвилювання в горлі пересохло, і добирати латинські слова стало куди важче.

— Військової справи я теж навчався на Сході. Один старий араб учив мене фехтувати, а згодом я сам пристосував це до гладіуса й щита. Я прямував до легіону з паперами, які батько підписав у місцевого урядника… Визнаю, я вчинив необачно й нерозумно.

— Скільки тобі років, Віаторе? — підозріливо примружився Варон. — Ти таку маячню верзеш, що вуха в'януть. Проміняти заможне життя на нагоду здохнути від дакського фалькса в глухих лісах?

— Тридцять п'ять, — чесно відповів Макс, почухавши потилицю.

— О боги… — оптіон звів брови. — Якби мені таке розповів вісімнадцятирічний хлопчисько, я б повірив. А так… У голові не вкладається. Ти божевільний. Що було далі?