Розділ III Manus Vitae — Рука життя

Весна 106 року н.е. Провінція Дакія, гірські землі на південь від Сармізегетузи.

Римська армія вела свою другу кампанію проти царя даків Децебала. Багаторічні вилазки, дипломатія й перемир’я завершилися — тепер Рим ішов добити горду країну, захищену лісами, горами й відчайдушними воїнами.

Максим Мандрюк, який ще мить тому стояв у затишній італійській квартирі, опинився в самому серці цієї війни — серед боїв, диму, крові й криків, що стали частиною величезної експансії Римської імперії. Перед ним лежали передгір’я Карпат, де легіони під командуванням самого Траяна штурмували бастіони Сармізегетузи. Лінія фронту була ближче, ніж він міг уявити. А поряд із ним були не туристи й не реконструктори, а справжні солдати — з натягнутими тятивами й оголеними гладіусами.

Він опинився не в музеї, не в театральній постановці, а в самій історії. І та, не спитавши дозволу, затягла його у вир подій, де помилок не пробачають, а життя висить на лезі меча.

Ці думки спливли самі собою, поки Максим приходив до тями. Чомусь він був певен: він потрапив саме сюди і саме в цей час.

Із роздумів його вирвали вигуки солдата в пом’ятому бронзовому шоломі з маленьким гребенем і двома зім’ятими червонуватими пір’їнами з боків. Макс одразу зрозумів: це оптіон. Той розмахував коротким жезлом із вузлом, підганяючи вцілілих легіонерів, які гарячково збирали неушкоджену зброю й вантажили її на вцілілі вози.

— Швидше, ледарі! Думаєте, Марс сам усе зробить за вас?! Якщо вижили — то не ваша заслуга! Рухайтесь!

Він різко обернувся до групи поранених:

— Гей! Є тут хтось, хто тямить у лікуванні? Якщо так — вітаю, твій щасливий день! Прокляті даки вбили нашого медика!

Макс раптом пригадав, хто він є. Навколо — стогони, крики, поранені. І він — бойовий медик. Не гаючи й секунди, він рвучко підвівся — ремені лорики заскрипіли — і вигукнув латиною:

— Vītās mēdicāre possum! Medicīnae perītus sum!
(Я вмію лікувати! Я знаюся на медицині!)

Оптіон миттєво кинувся до нього. Чоловік років сорока, з кількома шрамами на обличчі й темним, пронизливим поглядом. Він наблизився різкими кроками, від нього несло потом і часником — наче вся похідна армія втілилася в цю постать.

— Це ти? Той, що вальнув вождя пилумом? — різко спитав він, примружившись. — Центуріон Вітелій щойно про тебе згадував.

Він втупився в очі. Макс мимоволі витягнувся, наче на стройовому шикуванні.

— Назвися, солдате! Чому я тебе не знаю? Ти не з моєї центурії — я тут усіх покидьків в обличчя знаю, а тебе бачу вперше.

Максим проковтнув слину. Голос вирвався сам, знайома латинська фраза зірвалася з вуст:

— Māximus Caecilius Viātor sum, fīlius Gāi Caeciliī Fēlicis, negotiātōris Orientis.
(Я — Максимус Каецилій Віатор, син Гая Каецилія Фелікса, східного торговця.)

Оптіон скривився, ніби наступив на цвях.

— О, боги… Ти що, мамин синочок? Якою мовою ти це промимрив, солдате? Ти з театральною трупою приїхав? Що це взагалі за східний акцент, клянусь Марсом?!

— Вибачаюсь, — пробурмотів Макс, трохи ніяковіючи. — Я справді зростав на Сході. Мій батько…

— Та зрозумів я, заткнись. Ти казав, що вмієш лікувати? В мене три командири на межі смерті. Йди, подивися, чи ще можна щось зробити. А потім, — оптіон глянув у вічі, — ми з тобою ще поговоримо. Дізнаємось, звідки ти тут взявся — такий чистенький і ввічливий.

— За мною!

Підхопивши щит, Макс пішов слідом. Минаючи легіонера, що стягував шолом із мертвого дака, офіцер стьобнув його палицею:

— Рухайся, Луцію! О боги, що ти витворяєш?! Ріж ремінці, дурень!

Той поспіхом витягнув ніж, зрізав ремені й стягнув шолом, кинувши його до купи зброї на великому возі.

Минаючи вози, вони підійшли до наспіх поставленого шатра. Той стояв окремо, під охороною — біля входу чатував легіонер із пилумом. Оптіон мовчки відсунув полог і впустив Макса всередину.

У повітрі стояв різкий запах крові й смерті. В уяві Макса спалахнули старі, майже забуті флешбеки. Залишивши щит у кутку, він зняв шолом, повісив його на щит і підійшов до трьох лежачих на підстилках. Біля них метушився молодий хлопець у туніці, заляпаній кров’ю — мабуть, помічник медика. Той безпорадно бігав від одного до іншого, невміло перев’язуючи рани шматтями тканини.

Оптіон, зайшовши слідом, зупинився біля входу й зацікавлено глянув на шолом. Провів по ньому пальцем, насуплено глянув то на обладунок, то на Макса — ніби бачив щось дивне.

Тим часом Макс уже схилився над найважчим пораненим. У того була майже повністю перерізана кисть — тільки шкіра ще тримала. Якимось дивом помічник медика встиг заткнути рану обривками тканини.

— Є вода? Кип’ячена? — автоматично спитав Макс.

— Що? — хлопець розгублено дивився на нього.

— Вода. Треба промити рану. — На мить Макс завис, тоді згадав: — Спирт… поска — вино з оцтом!

У пам’яті спливли рецепти часів Гіппократа. Голос став різким, командним: