Розділ III Manus Vitae — Рука життя

Хірург повинен мати сильну й тверду руку, що ніколи не тремтить; гострий і ясний зір; безстрашний дух; бути сповненим співчуття, бажаючи зцілити хворого, але не дозволяти його крикам змушувати себе поспішати чи різати менше, ніж потрібно».

— Авл Корнелій Цельс, Про медицину, VII

Весна 106 року н. е. Провінція Дакія, гірські землі на південь від Сармізегетузи.

Римська армія вела другу кампанію проти царя даків Децебала. Роки набігів, дипломатії та перемир’їв скінчилися — тепер Рим ішов добивати горду країну, захищену лісами, горами й відчайдушними воїнами.

Максим Мандрюк, який ще мить тому стояв у затишній італійській квартирі, опинився в самому серці цієї війни — серед боїв, диму, крові та криків, що стали частиною найбільшої експансії Римської імперії. Перед ним розкинулися передгір’я Карпат, де легіони під командуванням самого Траяна штурмували бастіони Сармізегетузи. Лінія фронту була ближче, ніж він міг уявити. А поруч були не туристи й не реконструктори, а живі солдати — з натягнутими тятивами та гладіусами, готовими до бою.

Він потрапив не до музею й не на театральну виставу, а в саму історію. І вона, не питаючи дозволу, втягнула його у вир подій, де помилки вже не виправиш, а життя висить на лезі меча.

Усе це само собою спливло в пам’яті, поки Максим приходив до тями. Чомусь він не мав сумнівів: це саме те місце і саме той час.

Від думок його відірвали крики солдата у пом’ятому бронзовому шоломі з невеликим гребенем і двома пом’ятими червонуватими перами обабіч. Макс одразу впізнав оптіона. Той розмахував короткою палицею з вузликом, підганяючи вцілілих легіонерів, які поспіхом збирали неушкоджену зброю й вантажили її на вцілілі вози.

— Ворушіться, ледацюги! Чи ви думаєте, що сам Марс працюватиме за вас?! Те, що вижили, — не ваша заслуга! Жвавіше!
Він різко обернувся до гурту поранених:
— Гей! Тут є хтось, хто знається на лікуванні? Якщо є — вітаю, сьогодні твій щасливий день! Прокляті даки вбили нашого медика!

Макс раптом згадав, хто він. Довкола стогони, крики, поранені — а він бойовий медик. Рвучко підвівшись, аж заскрипіли шкіряні ремені лорики, він вигукнув латиною:

— Vītās mēdicāre possum! Medicīnae perītus sum!
(Я вмію лікувати! Я обізнаний у медицині!)

Оптіон метнувся до нього. Чоловік років сорока, з кількома шрамами на обличчі та чіпким темним поглядом. Він наблизився різкими кроками; від нього пахло потом і часником, наче в цьому запаху застигло все військове життя.

— То це ти? Той, хто поклав вождя пілумом? — різко кинув він, примружившись. — Центуріон Вітелій щойно про тебе говорив.

Він дивився просто у вічі. Макс відчув напруження і майже несвідомо виструнчився, наче перед строєм.

— Назвися, солдате! Чому я тебе не знаю? Ти не з моєї центурії — я тут кожного покидька в обличчя знаю, а тебе бачу вперше.

Максим ковтнув. Голос наче сам вирвався з горла, а з уст злетіла вже знайома латинська фраза:

— Māximus Caecilius Viātor sum, fīlius Gāi Caeciliī Fēlicis, negotiātōris Orientis.
(Я — Максимус Каецилій Віатор, син Гая Каецилія Фелікса, східного торговця.)

Оптіон скривився так, ніби наступив на цвях.

— О боги… Ти що, матусин синок? Якою мовою ти це видав, солдате? З театральною трупою приїхав? І що це взагалі за східний акцент, клянуся Марсом?!

— Винний, — промовив Макс, трохи почервонівши. — Я справді виріс на Сході. Мій батько…

— Та зрозумів я! Замовкни. Казав, що вмієш лікувати? У мене троє командирів на межі смерті. Іди подивися, чи можна ще щось зробити. А потім, — оптіон просвердлив його поглядом, — ми з тобою поговоримо. З’ясуємо, звідки ти тут узявся, такий доглянутий і чемний. За мною!

Підхопивши щит, Макс широким кроком рушив слідом. Проходячи повз легіонера, який стягував шолом із мертвого дака, офіцер піддав йому палицею:

— Ворушися, Луцію! О боги, що ти робиш?! Ріж ремінці, бовдуре!

Легіонер поспіхом вихопив ножа, перерізав ремінці й здер шолом з убитого ворога, закинувши його до решти обладунків та зброї на великому возі.

Минувши вози, вони підійшли до нашвидкуруч поставленого шатра. Він стояв окремо, під охороною — біля входу чатував легіонер із пілумом. Оптіон мовчки відсунув полог і пропустив Максима всередину.

Запах крові й смерті вдарив у лице. Перед очима спалахнули давні, майже забуті картини. Залишивши щит у кутку, Макс зняв шолом, повісив його на щит і підійшов до трьох чоловіків на підстилках. Біля них метушився юнак у закривавленій туніці — певно, помічник лікаря. Він безпорадно кидався від одного до іншого, невміло замотуючи рани клаптями тканини.

Оптіон зайшов слідом, зупинився біля входу й зацікавлено глянув на шолом, що висів на щиті. Провів по ньому пальцями, здивовано підняв брови й кілька разів перевів погляд на Максима, наче побачив щось дивне.

Тим часом Макс схилився над найтяжчим. Кисть пораненого була майже повністю перерубана й трималася лише на шкірі. Помічник притискав до рани згорнуті клапті тканини, але ті швидко просочувалися кров’ю.

— Ремінь. І коротку палицю. Швидко! — машинально наказав Макс.

— Що? — розгублено втупився в нього хлопець.

— Джгут. Спершу зупинимо кров, потім промиватимемо. І принеси кип’ячену воду. Якщо немає — поску або вино, але тільки для шкіри навколо рани.

Не ставлячи зайвих питань, оптіон зірвав із перев’язі шкіряний ремінь і простягнув Максові. Той обгорнув ременем передпліччя трохи вище рани, вставив коротку палицю й закрутив, доки кровотеча не припинилася. Перевірив пульс нижче перетяжки — його не було. Голос став різким, командним:

— Тягни все, що є. Негайно.

Наче підсилюючи наказ, за спиною гаркнув оптіон:

— Щоб тебе боги прокляли, Авле, ти оглух?! Неси, що сказав цей хлопець! Якщо Квінт помре, я з тебе шкуру спущу, недороблений лікарю!