Розділ III Manus Vitae — Рука життя

Хірург повинен мати сильну й тверду руку, що ніколи не тремтить; гострий і ясний зір; безстрашний дух; бути сповненим співчуття, бажаючи зцілити хворого, але не дозволяти його крикам змушувати себе поспішати чи різати менше, ніж потрібно».

— Авл Корнелій Цельс, Про медицину, VII

Весна 106 року н.е. Провінція Дакія, гірські землі на південь від Сармізегетузи.

Римська армія вела свою другу кампанію проти царя даків Децебала. Багаторічні вилазки, дипломатія й перемир’я завершилися — тепер Рим ішов добити горду країну, захищену лісами, горами й відчайдушними воїнами.

Максим Мандрюк, який ще мить тому стояв у затишній італійській квартирі, опинився в самому серці цієї війни — серед боїв, диму, крові й криків, що стали частиною величезної експансії Римської імперії. Перед ним лежали передгір’я Карпат, де легіони під командуванням самого Траяна штурмували бастіони Сармізегетузи. Лінія фронту була ближче, ніж він міг уявити. А поряд із ним були не туристи й не реконструктори, а справжні солдати — з натягнутими тятивами й оголеними гладіусами.

Він опинився не в музеї, не в театральній постановці, а в самій історії. І та, не спитавши дозволу, затягла його у вир подій, де помилок не пробачають, а життя висить на лезі меча.

Ці думки спливли самі собою, поки Максим приходив до тями. Чомусь він був певен: він потрапив саме сюди і саме в цей час.

Із роздумів його вирвали вигуки солдата в пом’ятому бронзовому шоломі з маленьким гребенем і двома зім’ятими червонуватими пір’їнами з боків. Макс одразу зрозумів: це оптіон. Той розмахував коротким жезлом із вузлом, підганяючи вцілілих легіонерів, які гарячково збирали неушкоджену зброю й вантажили її на вцілілі вози.

— Швидше, ледарі! Думаєте, Марс сам усе зробить за вас?! Якщо вижили — то не ваша заслуга! Рухайтесь!

Він різко обернувся до групи поранених:

— Гей! Є тут хтось, хто тямить у лікуванні? Якщо так — вітаю, твій щасливий день! Прокляті даки вбили нашого медика!

Макс раптом пригадав, хто він є. Навколо — стогони, крики, поранені. І він — бойовий медик. Не гаючи й секунди, він рвучко підвівся — ремені лорики заскрипіли — і вигукнув латиною:

— Vītās mēdicāre possum! Medicīnae perītus sum!
(Я вмію лікувати! Я знаюся на медицині!)

Оптіон миттєво кинувся до нього. Чоловік років сорока, з кількома шрамами на обличчі й темним, пронизливим поглядом. Він наблизився різкими кроками, від нього несло потом і часником — наче вся похідна армія втілилася в цю постать.

— Це ти? Той, що вальнув вождя пилумом? — різко спитав він, примружившись. — Центуріон Вітелій щойно про тебе згадував.

Він втупився в очі. Макс мимоволі витягнувся, наче на стройовому шикуванні.

— Назвися, солдате! Чому я тебе не знаю? Ти не з моєї центурії — я тут усіх покидьків в обличчя знаю, а тебе бачу вперше.

Максим проковтнув слину. Голос вирвався сам, знайома латинська фраза зірвалася з вуст:

— Māximus Caecilius Viātor sum, fīlius Gāi Caeciliī Fēlicis, negotiātōris Orientis.
(Я — Максимус Каецилій Віатор, син Гая Каецилія Фелікса, східного торговця.)

Оптіон скривився, ніби наступив на цвях.

— О, боги… Ти що, мамин синочок? Якою мовою ти це промимрив, солдате? Ти з театральною трупою приїхав? Що це взагалі за східний акцент, клянусь Марсом?!

— Вибачаюсь, — пробурмотів Макс, трохи ніяковіючи. — Я справді зростав на Сході. Мій батько…

— Та зрозумів я, заткнись. Ти казав, що вмієш лікувати? В мене три командири на межі смерті. Йди, подивися, чи ще можна щось зробити. А потім, — оптіон глянув у вічі, — ми з тобою ще поговоримо. Дізнаємось, звідки ти тут взявся — такий чистенький і ввічливий.

— За мною!

Підхопивши щит, Макс пішов слідом. Минаючи легіонера, що стягував шолом із мертвого дака, офіцер стьобнув його палицею:

— Рухайся, Луцію! О боги, що ти витворяєш?! Ріж ремінці, дурень!

Той поспіхом витягнув ніж, зрізав ремені й стягнув шолом, кинувши його до купи зброї на великому возі.

Минаючи вози, вони підійшли до наспіх поставленого шатра. Той стояв окремо, під охороною — біля входу чатував легіонер із пилумом. Оптіон мовчки відсунув полог і впустив Макса всередину.

У повітрі стояв різкий запах крові й смерті. В уяві Макса спалахнули старі, майже забуті флешбеки. Залишивши щит у кутку, він зняв шолом, повісив його на щит і підійшов до трьох лежачих на підстилках. Біля них метушився молодий хлопець у туніці, заляпаній кров’ю — мабуть, помічник медика. Той безпорадно бігав від одного до іншого, невміло перев’язуючи рани шматтями тканини.

Оптіон, зайшовши слідом, зупинився біля входу й зацікавлено глянув на шолом. Провів по ньому пальцем, насуплено глянув то на обладунок, то на Макса — ніби бачив щось дивне.

Тим часом Макс уже схилився над найважчим пораненим. У того була майже повністю перерізана кисть — тільки шкіра ще тримала. Якимось дивом помічник медика встиг заткнути рану обривками тканини.

— Є вода? Кип’ячена? — автоматично спитав Макс.