Розділ II Ante Casum — Перед падінням

«Десять асів на день — ось ціна тіла й душі солдата; з цього він мусить купувати собі одяг, зброю й намети…»— Тацит, Аннали, I.17

За шість годин до цього. Таранто, Італія, 2025 рік.

Ранок видався сонячним і теплим. Південний вітер розчахнув погано зачинене вікно й увірвався до кімнати теплим протягом, що пахнув сіллю Іонічного моря, мигдалем і оливами, які ще не встигли зацвісти. Максим прокинувся від яскравого світла, кліпнув і роззирнувся, шукаючи причину пробудження. Побачивши прочинене вікно, він рвучко підвівся з ліжка й підійшов до підвіконня. Весна того року прийшла рано: вже на початку березня в Таранто стояла майже літня спека. Зачинивши вікно, Макс глянув на годинник — майже десята. Подумки вилаяв себе за те, що надто розслабився й проспав, умився, зняв смартфон із зарядки та всміхнувся: на екрані світилося довгоочікуване сповіщення.

На ходу доїдаючи бутерброди із сиром, Макс викликав таксі й поїхав за потрібною адресою. Його давній знайомий Луїджі — коваль, якому вже перевалило за п’ятдесят, майстер обладунків для реконструкторів і учасників бугуртів — чекав біля входу до кузні. З глибини майстерні гриміла AC/DC.

— Гей, Массімо, я вже думав, тобі не потрібні твої химерні обладунки! — засміявся Луїджі, жуючи сухофрукти.

— Привіт, Луї, — Макс міцно потис його мозолясту руку. — Розслабився. Так довго цього чекав, що ледь не проспав. Мій колишній командир закотив би очі, якби дізнався, що я дрих до десятої. Усе готове? — Очі в нього збуджено блищали.

— Авжеж! Інакше я не Луїджі Старший, син великого коваля! — вишкірився майстер і поманив Макса за собою.

Максим вільно говорив італійською, яку ще замолоду вивчив разом із грецькою. У напівтемряві кузні, де робочий день іще не почався, він побачив те, чого так довго чекав. Лорика сегментата поблискувала в сонячних променях, що пробивалися крізь вікно. Наче дитина перед омріяною іграшкою, Макс підійшов і провів пальцями по холодному металу, відчувши приємне тремтіння в кінчиках пальців.
— Усе, як просив, — діловито почав Луїджі, поплескуючи по верхній пластині. — Лорика зі сталі L6, нікель-молібденової. Гартував у мастилі, потім відпустив і додатково «проморозив» за мінус вісімдесяти, щоб стабілізувати структуру. Товщина — 1,1 міліметра, твердість близько п’ятдесяти HRC. В’язкість скажена: чим не бий — буде вм’ятина, але не тріщина. Зерно дрібне, метал пружинить.
Макс провів кісточками пальців по ледь помітній синяві відпуску.
— А шолом?
— Купол із хромомолібденової сталі 4130, півтора міліметра, гребінь — два. Гартування в мастилі, відпуск до тридцяти чотирьох HRC. Кувалда тільки іскри викреше — навіть вм’ятини не лишить. А якщо таки помнеш, будь-який коваль виправить рогачем.
Макс підняв шолом, і той глухо озвався, наче дзвін.
— Щит?
— Умбон і обід — пружинна сталь 5160, близько п’ятдесяти HRC. Сам щит — сендвіч: п’ять міліметрів пресованого мосо-бамбука, всередині три міліметри балістичного поліетилену UHMW-PE, зі звороту ще чотири міліметри бамбука. Лицьовий бік вкритий лляним полотном на смолі — вигляд класичний, а стрілу не пропустить. Край стягнутий сиром’ятною буйволячою шкірою й обшитий бронзовою стрічкою. Якщо десь відколеться — нагрієш, і шкіра сама стягнеться.
Макс провів пальцями по «дереву» щита: замість пор під ними відчувалися дрібні золотаві волокна, наче шовк, просочений смолою. Луїджі підкинув важкий сталевий умбон, і той пружно повернувся в долоню.
— Заклепки з нержавійки A2, ремені — вощена буйволяча шкіра: піт відводять, вологи не бояться.
Макс зважив кірасу в руках — вона виявилася легшою, ніж здавалася.
— І що витримає?
— Рубальний удар мачете залишить слід на пів міліметра. Арбалетний болт загрузне в поліетилені. Щоб пробити, потрібні кулі, а не середньовічний брухт. Якщо твої реконструктори б’ються по-справжньому, першими зламаються їхні мечі.
Макс усміхнувся, погладжуючи гладку пластину.
— А зброя?
Луїджі засміявся, пірнув під обпалений дерев’яний стіл і витяг шкіряний тубус. З нього дістав два клинки у витончених піхвах: короткий римський гладіус і широкий кинджал-пугіо.
— Усе за найвищим розрядом, — сказав коваль і ривком вихопив гладіус. Той м’яко зашипів, ковзнувши внутрішнім покриттям піхов. — Порошкова сталь CPM-3V: зносостійка, не кришиться. Гартування до п’ятдесяти дев’яти HRC, біля крайки клинок зведений до 0,8 міліметра — канат ріже, але й рубання сухого дуба витримає. Обух — п’ять міліметрів біля руків’я, три ближче до середини. Баланс за дев’ять сантиметрів від гарди: коле точно, рука не втомлюється. Хвостовик повний, до бронзового навершя, розклепаний. Навіть якщо дерево згниє, клинок не вилетить.
Луїджі кинув гладіус Максові, й той спритно впіймав його за руків’я. Зброя лягла в долоню, наче була частиною руки.
— Руків’я з граба, просочене лляною олією. Латунні вставки фіксують долоню для колючого удару, — продовжив коваль, виймаючи пугіо. — Те саме, тільки з твоїм секретом.
Він відкрутив ковпачок на руків’ї кинджала й витрусив на долоню невеликий пенал.

— Стандартний набір для виживання: компас, волосінь, гачки, голки, шовкова нитка на втулці. Є кишенька на десяток пігулок — сам вирішиш, що покласти, я тобі не аптека. Набір недешевий, але за потреби зможеш замінити.

— Луї, це шедевр. Увечері вечеря за мій рахунок, — сказав Макс, не відводячи очей від клинків.

— Вечеря — це добре, але залізо любить гроші, — підморгнув коваль.

Макс дістав смартфон і відкрив банківський застосунок.

— Скільки? — рішуче запитав він.

Луїджі трохи пом’явся й назвав ціну:

— Гаразд, для тебе зі знижкою — чотири тисячі триста шістдесят євро.

Макс, не вагаючись, переказав чотири з половиною тисячі. Коваль перевірив телефон і задоволено всміхнувся.

— Решта вам із дружиною на вечерю. Передавай їй вітання, — сказав Макс. — Дякую, друже. Не знаю, що б я без тебе робив.