Розділ II Ante Casum — Перед падінням

За шість годин до того. Таранто, Італія, 2025 рік.

Ранок видався сонячним і теплим. Південний вітер розчинив погано прикрите вікно, увірвавшись у кімнату теплим протягом, що пахнув сіллю Іонічного моря, мигдалем і ще не розквітлими оливами. Максим прокинувся, примружившись від яскравого світла, і спробував збагнути, що його розбудило. Побачивши прочинене вікно, він рвучко підвівся з ліжка і підійшов до підвіконня. Цьогоріч весна прийшла рано, і на початку березня в Таранто вже було спекотно. Зачинивши вікно, Макс поглянув на годинник — майже десята ранку. Мимоволі вилаяв себе за те, що розслабився й проспав, умився, дістав смартфон із зарядки — і усміхнувся: на екрані світилося омріяне повідомлення.

На ходу жуючи бутерброд із сиром, Макс викликав таксі й вирушив за потрібною адресою. Його давній знайомий Луїджі — коваль за п’ятдесят, майстер з виготовлення обладунків для реконструкторів і бугуртівців — уже чекав біля ганку своєї кузні. З глибини майстерні долинала музика AC/DC.

— Ей, Массімо, я вже думав, тобі не потрібна твоя витончена броня! — розсміявся Луїджі, жуючи сухофрукти.

— Привіт, Луї, — Макс потиснув його мозолисту руку. — Розслабився я, так чекав цього дня, що ледве не проспав. Мій колишній командир би очі закотив, дізнавшись, що я дрих до десятої. Усе готово? — Його очі блищали від нетерпіння.

— Аякже, не будь я Луїджі-старший, син великого коваля! — усміхнувся майстер і жестом покликав Макса за собою.

Максим вільно володів італійською — вивчив її ще молодим, разом із грецькою. У напівтемряві кузні, яка ще не встигла розпочати денну роботу, він побачив те, на що чекав. Лоріка сегментата виблискувала в сонячному промінні, що пробивалося крізь шибку. Немов дитина, що вперше бачить омріяну іграшку, Макс підійшов ближче й провів пальцями по холодному металу, відчувши, як приємний трепет пробігає по шкірі.

— Усе, як просив, — діловито проказав Луїджі, поплескуючи по верхній пластині. — Лоріка з нікель-молібденової сталі L6, гартована в олії, потім відпущена і «заморожена» при –80°C, щоб стабілізувати структуру. Товщина — 1,1 мм, твердість — близько 50 HRC. В’язкість — скажена: хоч чим бий — залишиться вм’ятина, але тріщини не буде. Зерно дрібне, метал пружинить.

Макс провів кісточками по легкій блакитній сітці відпускного кольору.

— А шолом?

— Купол із хромомолібденової сталі 4130, товщина 1,5 мм, гребінь — 2 мм. Олійне гартування, відпущений до 34 HRC. Кувалда хіба що іскри висіє, без вм’ятин. Якщо й помнеш — будь-який коваль виправить рогачем.

Макс підняв шолом, і той глухо дзенькнув, мов дзвін.

— Щит?

— Бос і окантовка — ресорна сталь 5160, теж до 50 HRC. Диск — сендвіч: п’ять міліметрів пресованого мосо-бамбука, всередині три міліметри балістичного поліетилену UHMW-PE, а з тильного боку ще чотири міліметри бамбука. Лицьовий бік — лляне полотно на смолі, виглядає класично, але стрілу не пропустить. Край обшитий сиром’ятною буйволиною шкірою й обрамлений бронзовою стрічкою: якщо трісне — нагрієш, і шкіра стягне тріщину.

Макс провів пальцями по поверхні щита — замість пір’ястих пор він побачив золотисті волокна, схожі на шовк, просочений смолою. Луїджі кинув сталевий босс, і той пружно відскочив у долоню.

— Заклепки — з нержавійки A2, ремені — вощена буйволина: не бояться поту, витримують вологу.

Макс узяв кірасу — вона виявилась легшою, ніж виглядала.

— Що витримає?

— Рубаючий удар мачете залишить слід у пів міліметра. Арбалетний болт застрягне в пластинах. Пробити це може хіба що куля, не середньовічне залізяччя. Якщо твої реконструктори справді б’ються по-дорослому, їхні мечі першими тріснуть.

Макс усміхнувся, погладжуючи гладеньку пластину.

— А зброя?

Луїджі розсміявся, пірнув під опалений дерев’яний стіл і витягнув шкіряний тубус. Звідти він дістав два клинки в розкішних піхвах: короткий римський гладіус і широкий кинджал — пугіо.

— Усе — по вищому розряду, — сказав коваль, витягуючи гладіус. Той зашипів, ковзаючи по внутрішній підкладці. — Порошкова сталь CPM-3V, зносостійка, не кришиться. Загартований до 59 HRC, кромка — 0,8 мм, ріже канат, але витримує удар по сухому дубу. Товщина обуха — 5 мм біля руків’я, 3 мм — у середній частині. Баланс — 9 см від гарди: коле точно, рука не втомлюється. Хвостовик повний, до самого навершя з бронзи, розклепаний — навіть як згниє дерево, клинок не вискочить.

Луїджі кинув гладіус Максу, і той упевнено впіймав його за руків’я. Клинок ліг у долоню, мов продовження руки.

— Руків’я — з граба, просочене лляною олією. Латунні вставки фіксують хват для уколу, — продовжив коваль, дістаючи пугіо. — Те саме, тільки з твоїм секретом.

Він відкрутив навершя й висипав на долоню маленький пенал.

— Стандартний виживальницький набір: компас, волосінь, гачки, голки, шовкова нитка на втулці. Є кишенька під таблетки — сам вирішиш, що туди покласти. Я ж не аптека. Набір не дешевий, але можеш замінити.

— Луї, це шедевр. Увечері вечеря за мій рахунок, — сказав Макс, не зводячи погляду з клинків.

— Вечеря — це добре, але залізо любить гроші, — підморгнув коваль.

Макс відкрив банківський додаток.

— Скільки? — запитав твердо.

Луїджі зробив вигляд, що вагається:

— Хай буде по-людськи — 4360 євро, зі знижкою.

Макс, не роздумуючи, переказав 4500. Коваль глянув у смартфон і задоволено кивнув.

— Це тобі на вечерю з дружиною. Передай їй вітання, — сказав Макс. — Дякую, друже. Без тебе не знаю, як би я це зробив.

Вони міцно обійнялись. Разом спакували обладунки та зброю в транспортувальні ящики, і Макс викликав таксі. Попрощавшись, він поїхав, залишивши Луїджі на порозі.

— Ех, багаті молоді, та все одно хлопець добрий. Нехай Мадонна його береже, — пробурмотів коваль, дивлячись услід таксі.

У динаміках заграла стара добра Thunderstruck. Південний вітер ворухнув полог кузні, занісши туди пелюстки квітучого мигдалю.