Розділ I - Viator — Мандрівник

Прямо на нього біг, волаючи на повний голос, кремезний чоловік із довгим, недбало спадаючим волоссям. У руках він тримав зброю — двосічний, вигнутий меч.

На мить Максиму здалося, що це сон або марення, але в повітрі вже відчувався запах гару й диму: за спиною в бігуна палав якийсь віз, а навколо кипів бій. За п’ятдесят кроків від нього римські легіонери, збившись у купу й прикрившись великими щитами, відчайдушно тримали оборону проти натиску варварів — таких самих, як той, що зараз мчав до нього, розмахуючи зброєю.

Час наче сповільнився: за кілька ударів серця Макс встиг розгледіти все. Та ось чоловік стрибнув уперед і, верескнувши, змахнув своїм двосічним фальксом. Підсвідомість і рефлекси спрацювали миттєво: не встигнувши й подумати, Максим зробив крок убік, прикриваючись щитом у лівій руці. Важке лезо скреготнуло по сталевому умбону і врізалося в землю.

Макс різко відскочив, хапаючись за меч на правому боці. Рука намацала руків’я й вихопила клинок.

«Господи, я сплю, це сон, такого не може бути!» — зойкнув внутрішній голос. Але тіло вже діяло: роки тренувань узяли керування на себе, навіть якщо розум іще не встиг отямитись.

Нападник, розлючений тим, що «римлянин» так спритно уникнув удару фалькса, вирвав меч із землі та перехопив його зручніше. У цю мить Макс встиг розгледіти ворога. Високий, щонайменше метр сімдесят, міцний, наче бик. Поверх світло-блакитної туніки — кругла латна пластина на ременях, що захищала центр грудей; поношений плащ, що розвивався за спиною, відкривав маленький шкіряний щит, прикріплений за плечима. Могутні руки стискали зброю, і не було сумніву, що добра від них чекати не слід.

Вигукнувши щось незрозуміле, дак знову ринувся в атаку.

«Чорт забирай, та це ж дак — справжнісінький дак із фальксом!» — заверещала підсвідомість, відмовляючись приймати реальність.

Дак змахнув зброєю, але Максим, знаючи, що таке фалькс, не став підставляти щит під удар: здавалося, варвар міг розсікати колоди — що вже казати про захист, хай навіть сучасний.

Ще один удар — повз. Та цього разу Макс не лише ухилився, а й щитом ударив по обуху меча. Край щита з усієї сили врізався в лікоть супротивника — той лиш заревів, ніби й не відчувши болю. Варвар знову замахнувся, і Максим, не встигаючи ухилитися, нахилив щит під кутом, намагаючись зловити лезо боковим блоком.

Дак був сильним, але не таким спритним, як Макс: фалькс зі скреготом висік іскри з умбону, і в ту ж мить гладіус Макса наніс точний — короткий — укол у виставлене вперед стегно. Лезо пройшло крізь плоть і вийшло з огидним звуком розрізаного м’яса. Нападника похитнуло, з рани хлинула кров — артерія була розрізана.

«— Тягни час — він зараз впаде!» — цього разу розум порадив значно мудріше.

Варвар глухо застогнав, очі закрутилися; його наступний удар був слабким, і Макс легко відбив меч, вивівши ворога з рівноваги. Слідом — ще один короткий удар гладіусом просто в бік, під пластину. Дак захрипів і, заливаючись кров’ю, впав у конвульсіях на утрамбовану землю лісової дороги.

Максим важко дихав, озираючись. Бій тривав, і біля возів вирувала справжня м’ясорубка. Якимось дивом лише один ворог звернув на нього увагу — решта були зайняті добиванням римлян.

Не гаючи часу на роздуми, де й як він тут опинився, Макс кинувся вперед, інстинктивно ховаючи меч у піхви. Погляд вихопив легіонера з розтрощеним шоломом і головою біля узбіччя. Поряд валялися два пілума — стандартне спорядження, яке сьогодні не врятувало солдата. Можливо, саме цей дак і був його вбивцею.

Макс підхопив списи, один затиснув під щитом, інший схопив правицею. Короткий розбіг — і він напружено метнув пилум у дака на коні, який тримався позаду й, очевидно, керував атакою. Ледь спис залишив руку, як Максим схопив другий і метнув його в дивного чоловіка з довгим древком, на якому розвівався прапор-дракон із розкритою пащею, з якої здіймався дим. Немов щось відчувши, знаменосець обернувся — лише для того, щоби побачити власну смерть. Пилум влучив просто в вовчу маску на його обличчі, штовхнув його назад — і той беззвучно повалився. Слідом із глухим стогоном звалився з коня й вождь.

Полем бою прокотилася невидима хвиля. Хоча напад із тилу здійснив лише один римлянин, даки розгубилися. В тиші, що запанувала, було чутно лише тріск палаючого воза та стогін поранених. А тоді — чіткий звук труби. З-за повороту показалися вершники, над якими майорів червоний штандарт римського легіону. Легкі коні стрімко несли воїнів у шкіряних шоломах, які вже на ходу діставали луки — наближалася кінна ауксилія.

Побачивши смерть вождя, знаменосця та наближення стрілків, легіонери знову окрилено закричали:

— ROMA VICTRIX!

Піднявши щити, вони ринули на даків, але ті не витримали і, не прийнявши бою, почали тікати. Перші стріли вже засвистіли над головами, вгвинчуючись у не захищені спини. Варвари кинулися навтьоки, але вершники не відставали, засипаючи їх стрілами. Невисокі стрілки на гнучких конях, мов прирослі до сідла, стріляли в русі або після коротких зупинок. Більше половини нападників утекли й розчинилися в лісі. Дві кінні турми зробили коло і повернулися до розбитого обозу.

Макс опустив щит, вбивши край у зім’яту, залиту кров’ю дорогу. З-за возів вийшов сивий воїн у закривавленій броні, тримаючи в лівій руці гребенястий шолом центуріона. Поруч ішов чоловік середніх років у пурпуровому paludamentum — військовому плащі, а під ним виблискувала сенаторська туніка з широкими пурпуровими смугами — явний патрицій. Підійшовши, центуріон суворо запитав чистою латиною:

— Iste iactus bonus fuit, mīles. Quis es? Nōmen dīc; patricius Pūblius Cornēlius nōmen servātōris suī scīre vult, ut tē ipsē praemiō affīciat.
(Це був влучний кидок, солдате. Хто ти? Назви своє ім’я — патрицій Публій Корнелій хоче знати ім’я свого рятівника, щоб винагородити тебе особисто.)

Слова пройшли крізь свідомість дивовижно чітко — він зрозумів кожен звук. Випроставшись, Макс відчув, як повертається впевненість у голосі, й без вагань відповів: