Розділ I - Viator — Мандрівник

Просто на нього, волаючи на все горло, біг здоровезний чолов’яга з довгим розпатланим волоссям. У руках він стискав зброю — дворучний вигнутий меч.

На мить Максимові здалося, що це сон чи марення. Та потім він відчув запах гару й диму: позаду нападника палав якийсь віз, а довкола кипіла битва. Метрів за п’ятдесят, збившись докупи й затулившись великими щитами майже на весь зріст, римські легіонери відчайдушно відбивалися від воїнів, дуже схожих на того, що зараз нісся просто на нього, розмахуючи зброєю.

Час наче сповільнився, і за кілька ударів серця Макс устиг побачити все. Але чоловік уже підскочив упритул і з криком заніс дворучний фалькс. Спрацювали підсвідомість і рефлекси: не встигнувши нічого обдумати, Максим ступив убік, прикрившись щитом у лівій руці. Важке лезо ковзнуло по сталевому умбону й гупнуло в землю.

Макс судомно відскочив, хапаючись за правий бік, де висів меч. Пальці знайшли руків’я — клинок вислизнув із піхов.

«Боже мій, я сплю. Це сон. Такого просто не може бути!» — волав внутрішній голос. Та тіло вже діяло саме: роки тренувань перебрали керування, поки свідомість іще намагалася отямитися.

Нападник, розлючений тим, що «римлянин» так спритно ухилився від нищівного удару, висмикнув фалькс із м’якої землі й зручніше перехопив руків’я. Цієї миті Макс устиг його роздивитися. Високий — не менше ста сімдесяти сантиметрів, кремезний, наче бик. Поверх світло-синьої туніки ременями була закріплена кругла металева пластина, що захищала середину грудей; пошарпаний плащ злетів убік, відкривши невеликий шкіряний щит за спиною. М’язисті руки міцно стискали зброю, і нічого доброго від них чекати явно не варто було.

Вигукнувши щось незрозумілою для Максима мовою, дак знову кинувся вперед.

«Трясця, це ж дак! Справжнісінький дак із фальксом!» — заволала свідомість, уперто відмовляючись приймати дійсність.

Дак замахнувся, але Максим, добре знаючи, що таке фалькс, не став підставляти щит. Здавалося, варвар цим страховиськом і колоду перерубає — що вже казати про захист, хай навіть сучасний.

Другий удар теж пройшов повз, але цього разу Макс не лише ухилився — він ще й підбив обух меча щитом. Металевий край точно влучив супротивникові в лікоть. Той лише заревів, ніби нічого не відчув. Варвар замахнувся знову, і Максим, уже не встигаючи відскочити, поставив щит навскіс, намагаючись зловити лезо боковим блоком.

Дак був дужий, але не такий спритний, як Макс. Фалькс із дзенькотом викресав іскри з умбона, і тієї ж миті гладіус коротко й невідворотно вколов виставлене вперед стегно. Лезо ввійшло в тіло й одразу вислизнуло назад із гидким звуком розітнутого м’яса. Нападника хитнуло, з рани бризнула кров — артерію було перерізано.
«Тягни час. Просто тягни час — він зараз упаде!» — цього разу свідомість підказала дещо справді корисне.
Варвар натужно застогнав, шалено обертаючи очима. Наступний удар вийшов уже слабшим, і Максим легко відбив клинок, позбавивши ворога рівноваги. Ще один короткий випад — просто в бік, під металеву пластину. Дак захрипів і, швидко втрачаючи кров, повалився в судомах на втоптану землю лісової дороги.

Важко переводячи подих, Макс озирнувся. Бій тривав, біля возів панувала кривава м’ясорубка. За якимось дивним збігом обставин на нього звернув увагу лише один ворог; решта намагалися дотиснути й добити вцілілих римлян.

Відкинувши думки про те, де він і як сюди потрапив, Максим кинувся вперед; рука звичним рухом сховала меч у піхви. Погляд зачепився за легіонера край дороги — шолом і голову воїна було розрубано. Поряд із тілом лежали два пілуми, звичайний набір солдата, якому сьогодні не пощастило. Можливо, його вбив саме той дак, що щойно напав на Макса.

Підхопивши списи, він притис один до лівого передпліччя разом зі щитом, а другий міцно взяв правою. Короткий розбіг — і Макс із натугою метнув пілум у дака верхи, який тримався позаду строю й явно керував нападом. Щойно важкий спис зірвався з долоні, Макс перекинув у праву руку другий і жбурнув його в дивного чоловіка з довгим древком. На його кінці майорів штандарт-дракон із роззявленою пащею, звідки виривався тонкий димок. Наче відчувши лихе, прапороносець озирнувся — лише для того, щоб побачити власну смерть. Пілум влучив просто у вовчу маску на його обличчі, відкинув на крок назад, і чоловік беззвучно впав. Слідом із глухим стогоном звалився з коня й вождь.

Полем бою наче прокотилася невидима хвиля. Хоч із тилу вдарив лише один римлянин, даки завагалися. У раптовій тиші було чути тільки тріск палаючого воза та стогони поранених. А тоді пролунав виразний звук труби. З-за повороту показалися лави вершників, над якими майорів червоний штандарт римського легіону. Жваві невисокі коні несли воїнів у шкіряних шоломах, і навіть здалеку Макс побачив, як ті просто на ходу дістають луки й стріли. Наближалася кінна ауксилія.

Побачивши розгубленість даків після загибелі вождя та прапороносця, а ще кінних лучників, що мчали щодуху, легіонери підбадьорилися. Над полем бою, заглушаючи стогони поранених, прокотився громовий крик:

— ROMA VICTRIX!

Піднявши щити й волаючи, вцілілі римляни кинулися на даків. Ті не витримали й, не прийнявши бою, побігли. Перші стріли влучних лучників уже свистіли над головами, впиваючись у незахищені спини. Даки розсипалися хто куди, але вершники наздоганяли їх, не припиняючи стріляти. Невисокі лучники гарцювали на струнких конях, наче зрослися із сідлами, і били просто на ходу або після коротких зупинок. Та понад половина нападників усе ж устигла дістатися густого лісу. Зробивши кілька кіл дорогою, дві кінні турми повернулися до розбитого каравану.

Макс утомлено опустив щит, уперши край у стоптану, залиту кров’ю дорогу. З-за возів вийшов сивий воїн у закривавленому панцирі; у лівій руці він ніс гребенястий шолом центуріона. Поряд ішов чоловік середніх років у теплому пурпуровому paludamentum — похідному плащі. Під ним виднілася сенаторська туніка із широкими пурпуровими смугами: перед Максом стояв безсумнівний патрицій. Підійшовши впритул, центуріон насупився й заговорив чистою латиною: