29 грудня 2102 рік ( не відправлено)

Дорога Юлечко!

Наші «Ангели» працювали всю ніч. Міста, їхні вулиці, будинки, дороги — все, що належало не нам, — відчуло слов'янський гнів. Ми тут не в ролі туристів, а в ролі визволителів. Сиплячись з неба, неначе сарана, десятки тисяч наших солдатів приземлялися на землю столиці, захоплюючи вулицю за вулицею, не зустрічаючи жодного опору. Неріополіс — таку назву носить столиця червоної планети. Крізь усе це лязгання гармат і гуркіт руйнуючих стін можна було розгледіти колишню красу цього місця. Розкішні сади з неймовірно високими деревами та невідомими фруктами були оточені фонтанами, лавками і красивими закрученими алеями, усіяними квітами, яких я ніколи не бачив. Будинки тут схожі на наші, але значно вищі і ширші, зроблені з каменю, схожого на камені пірамід — величезних розмірів. Приземлившись на дах одного з таких будинків уночі, я мимоволі побачив дві місяці. Деймос і Фобос заворожуюче кружляли навколо червоної планети. Деймос і Фобос — страх і жах. Іронічно, що саме ці імена стільки часу визначали долю місцевих жителів. Знаєш, як називається їхня головна площа? Площа імені Кіма Стенлі Робінсона! Вони назвали площу іменем земного письменника. Це викликає здивування, але водночас показує, що ми не так вже й відрізняємося. Не надто ми відрізняємося й зовнішньо: вони не такі страшні і загрозливі, як нам розповідали весь цей час. Худі й тендітні, у чудернацькому одязі, з витягнутими обличчями і темними, бездонними очима. Скільки їх полягло в перші години після нашого наступу — ніхто не знає. Лазери різали їх навпіл, перетворювали на пил і в цей червоний пісок. Вони не кричали, як це властиво людям, а лише втікали, хапаючи своїх маленьких дітей, клацаючи своїми маленькими ротами і в спробах сховатися — згорали від нашої потужної зброї. Я бачив багато битв, Юль. Те, що ми робимо зараз — це не оборона, це не визволення, а пряме військове вторгнення. Назад шляху немає, ми якщо йдемо, то тільки вперед. Прапор нашої країни вже урочисто вітає наших солдатів з даху найкрасивішої будівлі в столиці. Захопивши Неріополіс, ми блискавично рушимо далі, в інші міста. Марс буде нашим повністю. Можливо, незабаром заберу вас з Маркушею сюди, будемо жити на Марсі, як належить марсіанам.

Все, що зруйнували, відновимо, а наших недругів відправимо по частинах бороздити простори галактики. Я мушу йти, ми облаштували командний пункт у будівлі, яка схожа на школу. Коли напишу — поки не знаю; як і коли відправлю — не знаю. Не знаю взагалі, навіщо пишу, але роблячи це, я відчуваю зв'язок між нами і мені стає легше.