2 липня 2102 рік.

Кохана моя Юлечко!

Я завжди починаю свої листи так, але ми настільки давно не бачилися, що слово «кохана» для мене втратило всякий сенс. То чи від того, що я постійно в компанії чоловіків, то чи тому, що ми зосереджені на інших, більш важливих завданнях, слово «любов» сприймається мною вже як жарт. Завтра відповідальний день, завтра я вперше вирушаю патрулювати наші простори, нашої матінки Землі. Тепер у нас є найсправжнісінький космічний десант, уявляєш? Так, тепер Маркуші можна сказати, що його батько — справжній вартовий галактики, а не як ця голлівудська шелупонь. Я б дуже хотів показати синові нашу базу, цей масштаб, цю страшну кількість тарілок, їх потужні лазери, але, напевно, поки не можна. Тарілки ми тепер називаємо «Ангели», бо на них ми будемо вершити правосуддя проти наших ворогів. Я приловчився стріляти з лазера так, ніби стріляв з нього все своє життя. Дивно, але коли після навчань ми повертаємося на ліжка, я не думаю про майбутню війну, не думаю про космос і їхніх мешканців. Закриваючи очі, я бачу себе маленьким хлопчиком, який грає зі своїм батьком. Тоді, піднімаючи очі до неба, я бачив лише повітряного змія, нестримного і невловимого що літав по вітру. Я згадую моменти, коли ми ще не були одружені і просто могли годинами лежати на траві та дивитися на зірки. Ех, інший був час, та й я був іншим. Завтра я вирушаю туди, де ніколи не був, буду займатися тим, чим ніколи не займався. Коли ми зустрінемося — не знаю, коли напишу — теж не знаю. Не знаю, скільки там пробуду. Я хочу, щоб ти і Маркуша знали: ваш батько захистить вас від усіх небезпек.