Епілог

Минув місяць. Вересень приніс на Житомирщину спокійне, прозоре бабине літо. Ліс переодягався в золото й багрянець, а повітря пахло вже не тривожним озоном, а стиглими яблуками, грибами та сухим листям. 

Справу навколо сорок другої ділянки закрили так само швидко, як і відкрили. Столичні інвестори після тієї страшної ночі поспіхом розірвали всі контракти. У місцевих газетах писали про «аномальний локальний смерч» та «просідання ґрунтів через підземні води», які вщент знищили будівельну техніку. Юриста компанії «Полісся-Тімбер», як подейкували в Овручі, бачили в одному з київських монастирів — він звільнився з роботи й панічно боявся навіть домашніх котів. 

Я сиділа на тій самій галявині, притулившись спиною до міцного, шорсткого стовбура прадавнього дуба. На моїх колінах лежав новенький, щойно з друкарні екземпляр моєї книги. На обкладинці тисненням виблискувала назва: «Донька лісового шторму». 

Це була історія про звичайну жінку з місцевого архіву, яка мала грозові очі та серце, що б’ється в унісон із пралісом. Книгу розкуповували миттєво, але ніхто з читачів не здогадувався, що кожне слово в ній — правда. 

Поряд зі мною на траві лежав старий, уже зовсім висохлий пучок поліського полину, який Люба дала мені в автобусі. Його аромат став слабшим, але все ще зберігав пам'ять про серпневу зливу. 

Раптом листя папороті неподалік тихо зашелестіло. З густих хащів на галявину повільно вийшла велика чорна кішка. Вона граціозно ступала по золотому килиму з опалого листя, тримаючи хвіст трубою. Жодного страху, жодної дикості — вона йшла так, ніби господар повертався до своїх володінь. 

Кішка підійшла ближче, зацибнула  на повалений стовбур сосни поруч зі мною і сіла, обгорнувши лапки хвостом. 

Я підвела очі. Зіниці тварини розширилися, і на мене знову глянули дві глибокі, спокійні грозові хмари. Чисті, вільні від людського болю та земних турбот. На її чорній шерсті біля шиї біліла маленька, ледь помітна пляма у формі дубового листка. 

— Ну привіт, Любове Іванівно, — тихо промовила я, протягуючи руку. 

Кішка зажмурилася, підставила голову під мої пальці й голосно, вібруюче замуркотіла. Цей звук нагадував тихий шелест крони велетенського дуба під теплим літнім вітром. Ліс прийняв її, а вона стала його вічним голосом і оберегом. 

Я розкрила книгу на першій сторінці й почала читати вголос — для неї, для дубів і для всього Полісся. За вікном нашого спільного світу заходило м'яке осіннє сонце, а Серпнева відьма слухала свою історію, яка тепер житиме вічно.