Розділ 6. Котяча ніч та останнє коло шторму

Ніч на сімнадцяте серпня прийшла на Житомирщину беззоряною і важкою. Ліс застиг у такій глибокій, абсолютній тиші, що було чути, як роса падає з листя на мох. Здавалося, сама природа затамувала подих, чекаючи на першу кров. 

Забудовники вирішили діяти підло. Вони не чекали ранку. Близько другої години ночі на сорок другу ділянку тихо, з вимкненими фарами, заїхала колона важкої техніки. Столичний інвестор пригнав три бригади лісорубів, яким заплатили потрійну ціну за одну ніч роботи. Вони хотіли зрізати прадавні дуби до сходу сонця, щоб поставити екологів перед фактом, що їх вже просто немає.

Я пробралася за ними слідом, ховаючись у густому лісовому підліску. Серце калатало десь у горлі. У руках я стискала блокнот і той самий пучок сухого полину. 

На галявині спалахнули потужні прожектори. Світло розірвало нічний туман, вихопивши з темряви силуети гігантських дерев. Головний юрист компанії, тримаючи в руках мегафон, скомандував:
— Хлопці, починаємо з центрального! Зрізайте цей старий дуб, решта впадуть самі під його вагою! Швидше! 

Найпотужніший бульдозер із масивною сталевою фрезою з ревом рушив уперед. Його залізні гусениці чавили папороть, наближаючись до велетенського дуба, під яким п'ятдесят п’ять років тому народилася Люба. 

І в цей момент лісова тиша луснула. 

З глибини хащів, з усіх усюд, не видаючи жодного звуку, на галявину почали сходитися коти. Вони йшли сотнями. Дикі лісові коти, великі очеретяні хижаки з боліт, звичайні хуторські й сільські тварини — чорні, руді, сірі, смугасті. Вони мовчки просочувалися крізь сітку паркану, заповнюючи собою кожен сантиметр вільного простору. Вони оточили техніку живим, щільним кільцем. Їхні очі спалахнули у світлі прожекторів фосфоричним, зеленим і золотим вогнем. 

— Що це за бісівщина?! — закричав водій бульдозера, різко гальмуючи. Тварини стрибали прямо на гусениці, мовчки вискалюючи зуби. — Вони не бояться мотора! Вони наче люди дивляться! 

З глибини цього живого котячого моря вийшла Люба. 

Я ледве впізнала її. Вона йшла рівно, але її людська подоба вже майже вичерпала себе. Шкіра на її обличчі та руках стала темною, як столітня кора, а пальці нагадували тонкі, чіпкі гілки. Проте її грозові очі світилися такою первісною, страшною силою, що прожектори техніки почали блимати й гаснути один за одним. 

— Я попереджала вас, — її голос більше не був людським. Це був гуркіт обвалу, скрип падаючих дерев і свист урагану, злиті в один звук. — Ви прийшли забрати моє серце. Але за дев'ятим життям приходить вічність. 

Вона підняла руки до нічного неба. 

У ту ж секунду над Овруччиною вибухнув шторм. Це не була звичайна літня гроза — це було точне повторення урагану 1974 року. Небо розірвалося білими спалахами блискавок, які били в землю без упину, кожні дві секунди. Вітер шаленої сили влетів на галявину, з корінням вириваючи залізний паркан і піднімаючи в повітря багатотонні колоди, наче тріски. 

— Тікайте! Це ураган! — закричав юрист у мегафон, але вітер вирвав апарат із його рук і закинув на верхівку сосни. 

Бульдозери та крани почали перевертатися від страшних поривів вітру. Блискавка вдарила прямо в паливну цистерну, і галявина спалахнула вогняним шлейфом, який тут же гасила стіна крижаного зливового дощу. Земля під ногами лісорубів почала розповзатися, перетворюючись на хитке болото. Браконьєри в паніці, кидаючи зброю та інструменти, врозтіч бігли до дороги, рятуючи власні життя. 

Я трималася за коріння дуба, задихаючись від води й вітру. Крізь суцільну стіну зливи я бачила Любу. Вона стояла в самому епіцентрі цього вогняного й водяного пекла. Блискавки обмацували її тіло, вода омивала її обличчя. Вона віддавала все. Своє останнє, дев'яте людське життя, контракт якого закінчувався саме в цю серпневу ніч. 

Вона озирнулася і на мить зустрілася зі мною поглядом. В її грозових очах не було болю — лише спокій і вдячність. Вона губами промовила мені: «Запиши це, доню». 

Наступний спалах блискавки був таким яскравим, що засліпив мене на кілька секунд. Пролунав удар грому, від якого задрижали самі кості. І все скінчилося. 

Вітер ущух за мить. Злива перетворилася на тихий, теплий серпневий дощик. Хмари розійшлися, і на вмите, мокре Полісся пролилося м'яке світло повного місяця. 

На галявині не було жодного робітника. Розтрощена, покручена залізна техніка швидко занурювалася в багнюку, ніби ліс засмоктував її в підземні надра. Прадавній дуб стояв неушкодженим, гордо піднявши свою крону до зірок. 

Люби на галявині не було. 

її сірий кардиган і хустка лежали на мокрій траві біля коріння дуба. 

Я повільно підійшла туди, витираючи сльози. Піднявши хустку, я почула тихий шурхіт. З-за стовбура дерева вийшла велика, граціозна чорна кішка. Вона підійшла до мене без жодного страху, потерлася об мої джинси й підвела голову. 

На мене дивилися дві знайомі грозові хмари. Чисті, глибокі, вільні. 

Вона тихо занявчала, розвернулася і легкою, хижою ходою рушила вглиб лісу. За нею в нічний туман мовчки пішли сотні інших котів. 

Я сіла прямо на мокру кору поваленої сосни, дістала свій блокнот, сторінки якого розмокли від дощу, і тремтячою рукою поставила крапку в останній главі. Серпнева відьма врятувала свій ліс. Вона просто повернулася додому.