Розділ 5. Ті, що приходять із туманом

Середина серпня принесла на Житомирщину дивну, майже неприродну прохолоду. Ночі стали крижаними, а дні — задушливими й сірими, ніби сонце не могло пробитися крізь важкий шар бузинових хмар. Полісся затихло, але це не був спокій. Це було заціпеніння хижака перед стрімким нападом.. 

Люба більше не з'являлася в архіві. Завідувач лише розводив руками й ховав очі, коли я запитувала про неї — мабуть, тиск із мерії та погрози київських інвесторів змусили його відсторонити «незручну» працівницю. Я шукала її в Овручі, але маленька однокімнатна квартира Люби була замкнена. Лише сусідка пошепки розповівши, що бачила, як Серпнева Іванівна ще три дні тому пішла в бік лісу, тримаючи в руках свою незмінну полотняну торбу, і більше не поверталася. 

Я не могла сидіти на місці. Мій блокнот був уже наполовину списаний історією, яка розгорталася просто на моїх очах, і фінал цієї історії стрімко наближався. 

Шістнадцятого серпня, напередодні сакральної дати, я знову вирушила до сорок другої ділянки. Ліс зустрів мене білою, густою стіною. Це був знаменитий поліський туман — важкий, насичений запахом болота, прілого листя та дивного, солодкуватого озону. Він був настільки щільним, що сосни за три кроки від мене здавалися примарами. Він не піднімався від землі, а ніби виповзав із самих хащів, поглинаючи звуки. 

Проте звуки техніки я все ж почула. Забудовники не збиралися відступати. Навпаки, вони розлютилися. На просіці з'явилися нові, ще потужніші бульдозери, а периметр майданчика обнесли тимчасовим сітчастим парканом. Охорону посилили — тепер там чергували молодики в чорній формі з ліхтарями. 

Я сховалася за масивним стовбуром старого дуба на узліссі, спостерігаючи. Охороні та робітникам явно було не по собі. Вони збилися в купу біля великого багаття, хоча була лише п'ята вечора. 

— Кажу тобі, Семене, валити треба, — почула я тремтячий голос одного з лісорубів, який грів руки біля вогню. — Техніка дуріє. У третього трактора двигун заклинило на рівному місці, хоча соляру нову залили. А вночі... ти чув, як вони вили? 

— Вовки, мабуть, — похмуро відрізав старший охоронець, нервово клацаючи ліхтариком. 

— Та які вовки! Вовки зграєю виють, а це... це наче сотні кішок під вікнами кричать. Тільки голоси людські, страшні. Очі в тумані світяться. Вчора Васька клявся, що бачив, як на кабіні його екскаватора сиділа величезна чорна тварюка й дивилася на нього. Вона всю проводку в машині вщент перегризла. 

Я мимоволі стиснула в кишені пучок сухого полину, який Люба дала мені в автобусі. Трава досі пахла серпневою грозою і, здавалося, виділяла ледь помітне тепло, яке зігрівало мої змерзлі пальці. 

Раптом туман навколо галявини став ще густішим. Багаття робітників почало гаснути, сичати й випускати густий чорний дим, хоча дрова були сухими. По лісу прокотилася хвиля шепоту — листя на деревах затріпотіло, хоча вітру не було взагалі. 

З глибини туману, прямо з білої стіни, випливла постать. Це була Люба. 

Вона йшла босоніж по мокрій від роси траві. Її сірий кардиган був розстебнутий, і я з жахом побачила, що темні, схожі на кору синці вже покривали всю її шию та руки, доходячи до самих пальців. Вона виглядала виснаженою, її обличчя було блідим, мов крейда, але погляд грозових очей лишався незламним. 

Охоронці миттєво схопилися, піднімаючи ліхтарі. Світлові промені вдарили в туман, але дивним чином розсіялися, так і не зумівши висвітлити обличчя жінки. 

— Гей! Стояти! Сюди не можна, приватна територія! — крикнув старший, але його голос зрадливо зірвався на писк. 

Люба зупинилася біля самої сітки паркану. Вона поклала свої потемнілі від болю долоні на залізні ланки, і мені здалося, що метал під її пальцями тихо засичав, покриваючись іржею. 

— Завтра сімнадцяте серпня, — її голос тихим ехом рознісся над просікою, проникаючи робітникам прямо під шкіру. — Завтра Котяча ніч. Остання ніч мого лісу. Якщо ви не заберете свої залізяки до заходу сонця — ліс забере вас. Земля розступиться, а небо впаде. Передайте це своєму господареві. 

З-за кущів вискочив учорашній юрист. Він був у гумових чоботях і теплому мисливському жилеті, але його руки помітно тремтіли.
— Замовкни, стара відьмо! — закричав він, ховаючись за спинами охорони. — Ми знаємо твої штучки! На завтра викликано три бригади з Житомира, приїде важкий кран. Ми зріжемо твої дуби до коріння, зрозуміла? Завтра вночі тут усе закінчиться! Хлопці, затримайте її! Вона погрожує екологічному об'єкту! 

Двоє охоронців невпевнено зробили крок уперед, але в цей самий момент із туману по всьому периметру галявини почулося низьке, загрозливе гарчання. Це не були вовки. Це було глухе, тисячоголосе котяче шипіння. В густій білій імлі, на гілках дерев, на повалених стовбурах, на капотах зламаних тракторів почали спалахувати пари жовтих, зелених та фосфоричних очей. 

Охоронці заклякли. Юрист із криком відсахнувся назад до свого джипа. 

Люба повільно повернулася і зробила крок назад, у туман. Біла мряка миттєво поглинула її, ніби її там ніколи й не було. Разом із нею зникли й сотні палаючих очей, залишивши лісорубів у німій, паралізуючій тиші. 

Я сиділа у своєму сховищі, важко дихаючи. Мій блокнот тремтів у руках. Насувалася ніч на сімнадцяте серпня. Ніч, коли Серпнева відьма мала вийти на свій останній, вирішальний бій проти тих, хто хотів знищити її серце. І я знала, що маю бути там, аби записати кожну секунду цієї великої і страшної ночі.