Розділ 4. Коли засихають душі

Наступного дня ліс за Овручем перестав співати. Коли ми з Любою під’їхали до межі сорок другої ділянки на старенькому приміському автобусі, у повітрі вже стояв низький, вібруючий гул. Цей звук не мав нічого спільного з природою — це був рев дизельних двигунів та вереск двотактних бензопил. Столичний забудовник не став чекати судових рішень чи погоджень. Техніка компанії «Полісся-Тімбер» зайшла в ліс на світанку. 

Я ледве встигала за Любою. Вона йшла швидко, майже бігла, продираючись крізь густі зарослі ожини та папороті. Але що далі ми заглиблювалися в хащу, то важчим ставав її крок. 

Раптом десь попереду, за стіною лісу, пролунав страшний, протяжний тріск. Це був передсмертний стогін дерева. За секунду земля під нашими ногами здригнулася — десь упав перший столітній дуб. 

Люба різко зупинилася. Вона схопилася рукою за горло, з її грудей вирвався глухий, сиплий звук, ніби їй забракло повітря. Вона заточилася і впала б прямо на коліна, якби я не встигла підхопити її під лікоть. 

— Любове Іванівно! Що з вами? Вам погано? — злякано закричала я, намагаючись утримати її. 

Вона важко дихала, заплющивши очі. Коли вона повільно відняла руку від шиї і розстебнула верхній ґудзик свого сірого кардигана, я з жахом відсахнулася. На її білій, ніжній шкірі біля ключиці прямо на моїх очах набрякав багрово-чорний синець. Тонкі капіляри лопалися під шкірою, утворюючи малюнок, який один в один нагадував тріщину на зрізі свіжого пня. 

— Вони... вони ріжуть його, доню, — прохрипіла Люба, і з куточка її рота потекла тоненька цівка крові. — Перший пішов. Прадідів дуб. Той, що на узліссі стояв... 

Я дивилася на неї, і холодний жах сковував мої нутрощі. Це не було метафорою. Це не була просто емпатія чи божевілля самотньої жінки. Вона була пов’язана з цим лісом пуповиною, яку ніхто не бачив, але яку зараз безжально перепилювали залізні ланцюги пил. Її магія була не всемогутністю, а прокляттям — відчувати біль кожної гілки, кожної живої клітини цього пралісу. 

— Нам треба повернутися! Я викличу швидку! — благала я, намагаючись розвернути її назад до траси. 

— Ні, — Люба вперто хитнула головою, витираючи кров тильною стороною долоні. Грозові очі спалахнули таким лютим, темним вогнем, що я мимоволі зробила крок назад. — Якщо я піду, вони зрівняють тут усе з землею. Допоможи мені дійти. 

Ми вийшли на просіку через десять хвилин. Картина була жахливою. Три важкі жовті трактори вже розчистили майданчик, вивернувши з корінням молоді сосни. Посеред галявини лежав гігантський дуб, його крона ще тремтіла, ніби дерево намагалося зробити останній подих. Кілька робітників у помаранчевих жилетах стояли поруч, заправляючи пили паливом. Трохи далі, біля дорогого позашляховика, стояв учорашній юрист. На ньому був новий костюм, а в руках він тримав рацію. 

Побачивши нас, він єхидно посміхнувся:
— О, які гості! Прийшли подивитися на майбутній курорт? Я ж казав, жіночко, закон — це папір. А папір у нас є. Завтра тут почнуть заливати фундамент. 

Люба зробила кілька кроків уперед, звільняючись від моєї підтримки. Вона випрямилася, хоча я бачила, яких неймовірних зусиль їй це вартувало. Щойно заревла чергова пила, готуючись різати наступне дерево, Люба підняла обличчя до неба. 

Погода навколо нас змінилася миттєво, без жодного попередження. Безхмарне серпневе небо над галявиною затягнулося сизою, майже чорною пеленою всього за кілька секунд, ніби хтось пролив чорнило на чистий аркуш. Сонце зникло. Налетів такий різкий, крижаний порив вітру, що кепки з робітників злетіли в повітря, а позашляховик юриста хитнуло вбік. 

— Гей, що за чортівня? — крикнув один із лісорубів, глушачи пилу. — Звідки ураган? У прогнозі ж сонце було! 

Вітер закрутився в локальний смерч прямо посеред галявини, піднімаючи в повітря пил, тріски та сухе листя. З неба впали перші краплі — але це був не звичайний дощ. Краплі були гарячими і залишали на склі тракторів темні, схожі на іржу сліди. 

Люба стояла в самому центрі цього шаленства. Її хустка злетіла, сиве волосся розвівалося на вітру, а руки були протягнуті до хмар. Вона була величнішою і страшнішою за будь-яке стихійне лихо. 

— Зупиніться! — її голос пролунав не з її вуст, він наче йшов із самої землі, відбиваючись луною від стовбурів дерев. — Якщо впаде ще одне дерево — ви не вийдете звідси живими! 

Юрист збліднув, його рація випала з рук прямо в багнюку, яка миттєво утворилася під ногами. Робітники почали задкувати до кабін своїх тракторів. Вони бачили те саме, що й я: дерева навколо галявини почали схилятися вперед, ніби живі істоти, закриваючи виїзд із просіки своїми масивними кронами. 

Проте, цей прояв сили дорого коштував Любі. Я помітила, як на її ногах, прямо крізь тонку тканину спідниці, проступили нові темні плями. Вона віддавала залишки свого життя, щоб утримати цей шторм. 

— Хлопці, валим звідси! Ну його к бісу! Це відьма! — закричав один із лісорубів, зацибуючи в кабіну. 

Трактори з ревом рушили назад, юрист заскочив у свій джип, буксуючи в грязюці, і техніка поспіхом почала відступати, лишаючи понівечену галявину. 

Щойно останній автомобіль зник за поворотом, хмари так само раптово розійшлися, пропустивши гаряче серпневе сонце. Вітер ущух. 

Люба хитнулася і повільно осіла на землю біля зрубаного дуба. Вона була блідою, як смерть, її дихання було ледь помітним, а руки — холодними, мов лід. Я підбігла до неї, витираючи сльози, які змішувалися з брудними краплями дощу на моєму обличчі.