Розділ 3. Архів, що пахне озоном

Місцевий архів Овруча зустрів мене знайомим, затишним запахом старого паперу, сушеного клею та шкіряних палітурок. Після шаленого вчорашнього шторму містечко здавалося сонним і вмитим. Сонце висушувало калюжі на асфальті, і лише зламані гілки тополь нагадували про те, яка буря вирувала тут ще кілька годин тому. 

Я прийшла сюди з самого ранку. Мені потрібні були підшивки місцевих газет за серпень 1974 року. Письменницький азарт не давав мені заснути всю ніч: образ жінки з грозовими очима, яка народилася під куполом із зламаних вікових сосон, вимагав реальних історичних фактів. 

Двері залів тиші скрипнули. За широким дерев’яним столом реєстрації, під лампою із зеленим абажуром, сиділа жінка в окулярах для читання. Вона обережно гортала товсту жовту книгу обліку. На ній був простий сірий кардиган, а на плечах — та сама хустка, яку я бачила в автобусі. 

Я завмерла на порозі. 

— Проходь, доню, проходь, — не підводячи очей, тихо сказала Люба. — Я ж казала, що думки в дорозі губити не можна. А ти свої думки за мною сюди принесла. 

Вона зняла окуляри, і на мене знову глянули дві грозові хмари. Тут, серед стелажів та папок, її очі здавалися ще глибшими й темнішими. 

— Ви... працюєте тут? — здивовано запитала я, підходячи ближче. 

— Уже тридцять п’ять років, — Люба м’яко посміхнулася, поправляючи окуляри на ланцюжку. — Ліс пише свої історії деревами, а люди — папером. Хтось же має берегти пам’ять про те, що тут було до нас. Ти ж шукаєш сімдесят четвертий рік? Серпень? 

Вона навіть не чекала моєї відповіді. З-під столу Люба дістала важку, обтягнуту сірою мішковиною папку. На ній вицвілими чорнилами було написано: «Метеорологічні хроніки та надзвичайні події Поліського району. 1970–1975 рр.». 

— Дивись сюди, — вона розкрила папку посередині. 

На старій газетній вирізці з чорно-білим фото поваленого лісу красувався заголовок: «Аномальний ураган на Овруччині. Повалено понад 20 гектарів державного лісу». Нижче дрібним шрифтом зазначалося: «...в епіцентрі стихії, на 42-му кілометрі, зафіксовано унікальне природне явище — три вікові сосни впали, утворивши стійкий трикутний купол. Постраждалих немає». 

У мене перехопило подих. Все, що вона говорила в автобусі, було задокументовано радянськими чиновниками, які навіть не здогадувалися, що під цим куполом народилося живе дитя шторму. 

— Це моє серце, — Люба обвела пальцем коло на старій мапі, яка додавалася до справи. Це була ділянка прадавнього дубового лісу, де дерева стояли по триста-чотириста років. — Поки стоять ці дуби, стою і я. Вони тримають мій шторм усередині. 

Раптом важкі вхідні двері архіву з гуркотом відчинилися. До тихі кабінети без стуку зайшли троє чоловіків. Попереду йшов молодий, самовпевнений хлопець у дорогому костюмі з дорогою шкіряною папкою в руках. Від нього тхнуло парфумами та великими грошима. За ним дріботів завідувач архіву — літній чоловік, який зараз виглядав блідим і наляканим. 

— Любове Іванівно, — засуєтився завідувач, підбігаючи до столу. — Ось, це представники компанії «Полісся-Тімбер». Нам потрібне термінове погодження... Екологічна експертиза меж заповідника за 1991 рік. Потрібно зняти копію обліку сорок другої ділянки. 

Хлопець у костюмі зверхньо глянув на Любу, навіть не знявши сонцезахисних окулярів у приміщенні.
— Доброго дня. Наша компанія починає там будівництво закритого еко-курорту з мисливськими угіддями. Земля викуплена. Мерія все погодила. Від вашого архіву потрібна лише формальна довідка, що на цій ділянці немає історичних чи заповідних пам’яток. Ось наказ від голови ОДА. Підпишіть копію для реєстрації. 

Він поклав на стіл перед Любою аркуш паперу та важку ручку з золотим пером. 

Я відчула, як повітря в кімнаті враз змінилося. Буквально за секунду температура в приміщенні впала так, що з рота ледь не пішла пара. Запах старого паперу зник. Натомість кімнату заповнив різкий, концентрований запах озону — такий буває за мить до того, як блискавка вдаряє в землю. 

Люба повільно підвелася. Вона не кричала, не сперечалася. Вона просто дивилася на хлопця. 

— Цей ліс не продається, — тихо, але з залізною нотою в голосі сказала вона. — Ці дуби бачили твоїх прадідів, хлопче, і бачитимуть твоїх правнуків. Якщо ти зрубаєш хоч одне дерево там — ліс прийде за тобою. 

Столичний юрист лише пирхнув, знімаючи окуляри:
— Жіночко, не влаштовуйте тут цирк. Закон на нашому боці. Папір підпишіть, і ми розійдемося. 

Люба не рушила з місця. Вона лише міцно стиснула краї свого дерев'яного столу. 

І в цей момент над нашими головами щось гучно тріснуло. Я підвела очі. Прямо по білій штукатурці стелі, над головою юриста, швидко поповзла мокра, темна тріщина. Через секунду з неї прямо на його дорогий костюм і шкіряну папку хлинула брудна, іржава вода — так, ніби над нами прорвало зливову трубу. Хоча над архівом був ще один поверх, де містилися сухі кабінети бухгалтерії. 

— Чорт! Що за бісовщина?! — закричав юрист, відскакуючи вбік і намагаючись обтрусити мокрі документи. — У вас тут дах тече! 

— Це не дах, — спокійно відповіла Люба, знову сідаючи на своє місце й беручи до рук книгу обліку. — Це небо починає сердитися. Ідіть геть. Документи я не підпишу. 

Юрист, злий, мокрий і збентежений, схопив свої зіпсовані папери й кинувся до виходу, кинувши на прощання:
— Ми все одно повернемося. Завтра туди заїжджає техніка. І ніякі ваші відьмацькі фокуси ліс не врятують!