Розділ 2. Зупинка на 42-му кілометрі

Злива за вікном пазика перетворилася на суцільну, важку стіну води. Старі, розсохлі двірники на лобовому склі з надривним скрипом розсікали потоки, але товща води миттєво заливала все назад. Автобус більше не їхав — він плив наосліп крізь зелено-чорний тунель поліського лісу, який ураз став чужим і ворожим. 

Пасажири притихли. Навіть чоловіки на задніх сидіннях, які ще десять хвилин тому весело сперечалися, тепер похмуро вдивлялися в темряву за вікнами. Спека зникла, поступившись місцем сирому, пронизливому холоду, який пробирався крізь шпарини в підлозі. 

Раптом водій щосили вдарив по гальмах. Автобус круто занесло на мокрому асфальті, пасажири хитнулися вперед, хтось скрикнув, почувся гуркіт падаючих сумок. Пазик зупинився в кількох метрах від того місця, де дорогу перекрив справжній завал. 

Величезна сосна — один із тих корабельних велетнів, що тримають на собі поліське небо — лежала впоперек шосе. Її вершина розтрощила металевий відбійник, а вивернуте з м'ясом коріння стирчало вгору, схоже на лапу мертвого звіра. Стовбур був обпалений — блискавка вдарила точно в серце дерева. 

— Ну все, приїхали... — вилаявся водій, витираючи спітніле чоло рукавом сорочки. — Зв'язку немає, глухомань. Тут пила потрібна, вручну ми її до ранку не зрушимо. 

В салоні зчинився гамір. Люди почали діставати телефони, безпорадно піднімаючи їх угору в пошуках сигналу. Паніка розливалася по автобусу так само швидко, як вода по асфальту. 

Я озирнулася на свою сусідку. Люба сиділа непорушно. Її грозові очі були прикуті до поваленого дерева. На її обличчі не було ні страху, ні розгубленості — лише глибока, майже материнська туга. Вона дивилася на сосну так, ніби на дорозі лежала її близька людина. 

— Вона не хотіла падати, — тихо, майже нерозрізнено в гулі людських голосів, промовила Люба. — Її змусили. Ліс плаче, чуєш? 

Я прислухалася. Крім реву зливи та шуму вітру, в кронах дерев справді стояв дивний, тонкий свист, схожий на тихий плач сотень голосів. По спині поповзли мурашки. 

Перш ніж я встигла щось сказати, Люба підвелася. Вона спокійно поправила хустку на голові й рушила до виходу. Водій, який саме збирався відкрити двері, щоб вийти на розвідку, здивовано глянув на неї:
— Жіночко, куди ви? Там же потоп! Назад сядьте! 

Люба не відповіла. Вона просто подивилася на нього своїм важким, хмарним поглядом, і чоловік слухняно, ніби під гіпнозом, натиснув на кнопку. Двері з шипінням розійшлися, впустивши в салон запах чистого озону та мокрої хвої. 

Я не знала, що мною керувало — письменницька цікавість чи якийсь незрозумілий імпульс, — але я схопила свій блокнот і кинулася за нею. 

На вулиці вода миттєво засліпила мене. Вітер був таким сильним, що доводилося докладати зусиль, аби просто втриматися на ногах. Проте Люба йшла попереду рівно і впевнено. Дивно, але її легка кофтина не липла до тіла, а сиве волосся, що вибилося з-під хустки, здавалося, зовсім не намокло. Дощ ніби розступався перед кожним її кроком. 

Вона підійшла до поваленої сосни і повільно опустила обидві долоні на її мокру, понівечену кору. 

Я затамувала подих. Люба заплющила очі й прихилилася чолом до стовбура. Вона щось шепотіла — швидко, ревно, наче колисала дитину. І раптом, крізь шум бурі, я чітко почула, як тріск деревини навколо нас став тихішим. Вітер, що щойно збивав із ніг, раптом улігся, перетворившись на легкий бриз. 

У цей самий момент з-за повороту лісової дороги, прорізаючи туман потужними жовтими фарами, виїхала важка машина. Це був лісовоз із масивним маніпулятором і бригадою робітників у помаранчевих жилетах. Вони зупинилися, і з кабіни визирнув заспаний чоловік із бензопилою в руках. 

— Оце так пощастило! — крикнув водій нашого пазика, який саме вибіг з автобуса. — Хлопці, звідки ви тут у таку негоду? 

— Та біс його знає, — почухав потилицю лісник, залізяччям пробираючись до сосни. — Мали взагалі в інший бік їхати, на базу, а тут мене наче перемкнуло — крути, кажу, Семене, на стару трасу, там столітні дуби перевірити треба. Наче кликав хтось... 

Я подивилася на Любу. Вона вже забрала руки від дерева і повільно йшла назад до автобуса. На її обличчі грала ледь помітна посмішка. Коли вона проходила повз мене, я випадково торкнулася її рукава. Він був абсолютно, неймовірно сухим. 

Ми повернулися на свої місця. За вікном уже ревли бензопили, розрізаючи сосну на шматки, а злива за вікном раптово перетворилася на дрібний, майже грибний дощик. 

Автобус рушив далі всього за п'ятнадцять хвилин. Коли на обрії з'явилися перші хати на околиці Овруча, Люба почала збирати свої речі. Вона дістала з полотняної торби невеликий, охайно перев'язаний ниткою пучок сухої трави і поклала його мені на коліна, просто на мій блокнот. 

— Це полин, доню. Поліський, гіркий. Він відганяє тих, хто хоче забрати чуже. Носи з собою, бо скоро в нашому лісі стане дуже гаряче. 

Автобус зупинився. Люба кивнула мені на прощання і вийшла на привокзальній площі, миттєво розчинившись у натовпі людей із парасолями. А в моїх руках залишився пучок трави, який пахнув літом, грозою і таємницею, яку мені тепер доведеться розгадати.