Розділ 1. Маршрутка на Овруч

Запах розігрітого асфальту, дешевого освіжувача «Нова машина» та чужого поту — ось чим пахне серпень у приміському пазику, який уже другу годину трясеться вибоїстими дорогами Житомирщини. 

Я притискала чоло до гарячого, каламутного скла автобуса й намагалася впіймати хоч якийсь натяк на протяг. Попереду був Овруч, куди я їхала по натхнення для нової книжки, але натомість отримувала лише мігрень. Позаду, на задніх сидіннях, хтось голосно обговорював ціни на картоплю, а просто наді мною деренчав старий динамік, з якого хрипів шансон. 

Раптом музика замовкла. Динамік видав довгий, протяжний писк, ніби натрапив на глуху радіозону. 

Автобус різко хитнуло на вибоїні. Мій блокнот, який я тримала на колінах, вислизнув і впав прямо на підлогу, розкрившись на чистій сторінці. Я рушила за ним, але чиясь рука випередила мене. 

— Тримай, доню. У дорозі думки губити не можна, — голос був тихий, але в ньому відчувалася дивна, глибока вібрація, яка миттєво перекрила гуркіт мотора. 

Я підвела голову. Жінка, що сиділа поруч зі мною, весь цей час здавалася невидимкою — звичайна пасажирка, років п'ятдесяти п'яти, у простій трикотажній кофтині та з полотняною торбою на колінах. На її голові була зав'язана легка хустка, з-під якої вибивалися пасма сивіючого волосся. Але коли вона протягнула мені блокнот, я заціпеніла. 

Її очі. Вони були не карі, не зелені й не сині. Вони мали колір важкої, набряклої водою грозової хмари. Точно такої, яка прямо зараз, непомітно для всіх, виростала над горизонтом за вікном автобуса. 

— Дякую, — прокошлялася я, ховаючи блокнот. — Спека неймовірна. Здається, буде гроза. 

Жінка ледь помітно посміхнулася кутиками губ, і в цей момент за вікном, де тягнулися дрімучі поліські сосни, прокотився перший, ще дуже далекий гуркіт грому. Пасажири в автобусі навіть не здригнулися, але жінка на мить заплющила очі, ніби прислухалася до старої, знайомої мелодії. 

— Буде, — спокійно відповіла вона, дивлячись на свої руки, вкриті сіткою дрібних зморшок. — Така буря раз на пів століття буває. Ліс мається. Дерева вже знають, які з них сьогодні впадуть, а які встоять. 

Я зацікавилася. Письменницьке чуття, яке до цього дрімало від спеки, миттєво змусило мене випрямити спину.
— Ви так кажете, наче чуєте їх. 

Жінка повернула до мене своє спокійне обличчя. Автобус знову підкинуло, і її плече торкнулося мого. По тілу пробіг легкий електричний розряд — такий буває, коли торкаєшся заземленого дроту. 

— Бо я їхня, доню. І буря ця — моя. Мене Любою звати. А старі люди в селі колись кликали Серпневою. 

— Серпневою? — перепитала я, відкриваючи блокнот на першій-ліпшій сторінці й намацуючи в кишені ручку. — Чому? 

Люба повернулася до вікна. За склом ліс ставав дедалі темнішим, сосни гнулися під першими, ще поодинокими поривами вітру, який здіймав куряву на узбіччі. 

— Бо я народилася під відкритим небом, — тихо, майже пошепки заговорила вона, і мені здалося, що навіть пазик став їхати тихіше, підкоряючись її голосу. — Прямо в лісі, коли мені час прийшов. Мати моя з лісу бігла, та не встигла. Кругом дуби вікові падали, корінням догори ставали. Світ тріщав. Мене людські руки не вмивали, баба-повитуха до грудей не тулила. Мене дощ обмив, а поліський вітер обдув, суху на дубове листя поклав. Отам, за двадцять кілометрів звідси, на старій просіці... 

Вона замовкла, занурившись у спогади. Вітер з вулиці з силою вдарив у кватирку автобуса, принісши в салон перший, такий довгоочікуваний запах озону і мокрої хвої. 

Я дивилася на неї, забувши як дихати, а ручка в моїх пальцях уже сама виводила на папері перші слова: «Вона народилася зі шторму...»