Пролог

Землі давнього Еріну ніколи не знали спокою, але Середньовіччя принесло на смарагдові пагорби Ірландії особливий, залізний морок. То був час, коли старі боги ховалися в туманах, а нові священики випалювали прадавню магію хрестом і вогнем. Одержимі страхом, люди бачили фамільярів у кожному нічному птахові, а в кожному чорному коті підозрювали відьму, яка вдев’яте скинула людську подобу.

У 1324 році цей морок сягнув свого піку в місті Кілкенні. Релігійний гнів і людська заздрість обрушилися на леді Алісу Кітелер, яку оголосили наймогутнішою чаклункою острова. Самій леді Алісі дивом вдалося втекли, але полум’я інквізиції вимагало жертви — і на багатті живцем спалили її вірну служницю Петраніллу, звинувачену в магії. Коли попіл першої ірландської відьми розвіявся над містом, кати вірили, що назавжди знищили чаклунський рід.

Вони помилялися. Вони не знали про таємне пророцтво, яке послідовники друїдів потай передавали з вуст у вуста. Воно було записане на полях заборонених хронік і застерігало:

«Вогонь може поглинути плоть, але не силу. Минуть століття, і коли літо схилиться до свого заходу, а серпневе небо налиється чорнотою, прийде ніч великого поклику. Сімнадцятого дня серпня, коли люта буря повстане проти самої землі, вириваючи з корінням столітні дуби й ламаючи хребти прадавнім лісам, народиться та, чия кров пам’ятає першородне полум’я. У годину, коли падатимуть дерева, на світ прийде справжня відьма. Вона забере те, що належало її сестрам, і сила її буде гарячою, наче серпневе сонце, та нещадною, наче гроза».

Минали віки. Світ забув суворі середньовічні багаття та старі сувої, вважаючи їх лише похмурими казками. Поки на календарі знову не застигла знаменна дата, а вітер за вікном погнав першу грозову хмару…

17 серпня  1974 року на Житомирщині видалося таким парким, що повітря над Овруцьким кряжем можна було пити, наче густий, настояний на полину кисіль. Старі люди казали, що ліс мовчить перед великим горем, але ліс не мовчав — він занімів. 

Марія поверталася з дальньої лісової просіки, де весь день збирала чорницю. Ноги в гумових чоботях набрякли, а важке залізне відро відтягувало руку, але вона поспішала. Їй лишався місяць до пологів, проте з самого ранку внизу живота щось тягнуло, глухо і невідворотно, ніби лісові підземні води шукали вихід назовні. 

Коли небо за лічені хвилини перетворилося з вицвілого синього на сизо-чорне, Марія зрозуміла: до села вона не дійде. 

Перший удар вітру не просто хитнув верхівки сосон— він зрізав їх, як косар зрізає косою стиглий овес. Ліс загарчав. Це не була звичайна літня гроза, які щороку вмивають Полісся. Це був шторм, який старі лісники згодом назвуть «Великим вивалом». Столітні дуби, що стояли тут ще за часів князів, тріщали й падали, вивертаючи з землі коріння, схоже на судорожно стиснуті пальці велетнів. 

Марія впала на коліна прямо в чорничник. Відро перекинулося, і темний, криваво-фіолетовий сік розтікся по сухій хвої, змішуючись із першими, важкими краплями зливи. 

Перейми накотилися разом із громом, який ударив так близько, що земля під жінкою здригнулася. Марія кричала, але буря забирала її крик, розчиняла його в шаленому свисті вітру. Вона була зовсім одна в самому епіцентрі розгніваного лісу. Навколо неї за лічені хвилини утворився дивний купол: три величезні сосни впали одна на одну, зачепившись кронами, захистивши жінку від прямого удару падаючих стовбурів, але залишивши небо над головою відкритим. 

Вода лилася суцільною стіною. Вона змивала з Марії піт, кров і сльози. 

А потім усе навколо спалахнуло білим. Блискавка вдарила в сусідній дуб, розколовши його навпіл, і в цей самий момент під відкритим, розірваним навпіл небом народилася дівчинка. 

Не було ні теплих простирадл, ні баби-повитухи, ні затишної хати з натопленою піччю. Перше, що торкнулося ніжної шкіри немовляти, були крижані, тугі струмені серпневої зливи. Дитина не заплакала від страху — вона вдихнула повітря, перенасичене озоном і запахом розірваної деревної кори, і закричала в унісон із черговим гуркотом грому. 

Шалений порив лісового вітру підхопив цей перший крик, обдув крихітне тільце, осушуючи його від навколоплідних вод і дощу, і поніс цю звістку далі, над болотами й хащами. Ліс хрестив її сам. Водою, що падала з неба, і повітрям, що виривало дерева з корінням. 

Марія, знесилена, підтягнула дитину до грудей. Вона дивилася в маленьке обличчя своєї доньки й бачила, що очі дівчинки, всупереч усім законам природи, не були каламутно-блакитними, як у всіх новонароджених. Вони були кольору грозової хмари, що вирувала над ними. 

Буря почала стихати так само раптово, як і почалася, залишаючи по собі повалений прадавній ліс і маленьке людське життя, яке щойно отримало від цього лісу завелику, майже непосильну силу. 

Люба народилася. Серпнева відьма зробила свій перший подих.