127 Розділ

Каспіан, важко дихаючи, підхопив дитину. Аделін спробувала протиснутися в щілину слідом за дитиною, але плече застрягло — завал змістився, і прохід, що здавався порятунком, перетворився на вузьку пастку. Вона смикнулася, вдарилася об гострий кут металу, з горла вирвався приглушений зойк болю.

— Не виходить! — крикнула вона, і в її голосі, вперше за цей день, пролунав справжній, паралізуючий жах. — Каспіане, завал затиснув прохід з іншого боку, я не можу...

Каспіан, який до останнього тримав розпечену балку, щоб дати їй шанс, кинув погляд на розвалений вхід. Він бачив, як Аделін б’ється в пастці. Не вагаючись ні секунди, він відпустив опору. Метал з гуркотом просів, але це дало йому вільний простір для маневру. Він ривком протиснувся всередину, до неї.

Каспіан опинився зовсім поруч — настільки близько, що він відчував лихоманкове тепло її шкіри. Він вчепився в уламок плити, що заблокував її шлях, і, напруживши жили так, що вони, здавалося, ось-ось лопнуть, почав відсувати її вбік. Його обпечені долоні знову зустрілися з розпеченим бетоном, але він не відчув нічого, крім люті на долю, яка наважилася стати між ними.

— Навіщо ти зайшов? — Аделін вчепилася в його передпліччя, залишаючи сліди сажі на його одязі. 

Каспіан вирівнявся, дивлячись їй в очі крізь завісу диму. Його обличчя було залите потом і кров'ю, але в погляді була та сама незламна твердість, яка завжди змушувала світ підкорятися його розуму.

— Я обіцяв не лишати тебе, — прохрипів він, і цей голос, попри навколишній хаос, звучав з абсолютною ясністю. — І я ніколи не порушую своїх клятв. Я відсуну, а ти пройдеш. З тої сторони я не міг відсунути шафу.

Він підхопив її за талію, притиснувши до себе так сильно, ніби намагався влити в неї власну життєву силу. Одним ривком він виштовхнув її в той вузький прохід, який звільнив силою своїх рук, не зважаючи на те, що сам опинився в пастці, яку щойно створив.

— Іди, — наказав він, втискаючи її в щілину. — Аделін, вір мені. Іди!

Але саме у цей момент над ними пролунав важкий, сухий тріск. Стеля, що не витримала температури, почала розсипатися. Величезний шматок стелажа відірвався прямо над головою Аделін.

Каспіан зреагував швидше за власну думку. Він накрив її собою, впершись руками в підлогу по обидва боки від її тіла, створюючи живий каркас. Він напружив кожен м'яз, стаючи над нею незламним щитом.

Важкий уламок заліза впав прямо на нього. Основний удар прийшовся на спину та голову. Пролунав глухий звук зіткнення каменю з людським тілом. Каспіан не скрикнув. Він лише зціпив зуби, відчуваючи, як в очах спалахують білі іскри.

Сили миттєво залишили його. Руки підкосилися, і він важко впав поруч із нею на розпечену підлогу. З глибокої рани на його скроні потекла темна, густа кров, що швидко змішувалася з попелом на його обличчі. Очі Каспіана заплющилися, а дихання стало важким і нерівним. Він лежав нерухомо, однією рукою все ще інстинктивно шукаючи руку Аделін, навіть перебуваючи на межі забуття.

Аделін закричала, але з її обпеченого горла вирвався лише хрипкий, болісний стогін. Вона не відчувала жару вогню навколо, не чула гуркоту стін, що продовжували падати. Для неї весь світ звузився до одного нерухомого тіла.

Вона підповзла до нього, згрібаючи пальцями гарячий попіл, і тремтячими руками обхопила його голову. Вона з нелюдським зусиллям підтягнула його до себе, вкладаючи на свої коліна.

— Кассе… Каспіане, подивись на мене! — благала вона, стираючи кров зі своєї сорочки, щоб витерти його обличчя, але лише розмазувала червоне по чорній сажі.

Його голова важко відкинулася назад. Кров, гаряча і густа, пульсувала з рани на скроні, стікаючи їй на руки, просочуючись крізь тканину її світлих штанів.

Каспіан на мить розплющив очі. Його погляд був каламутним, він не міг сфокусуватися, але коли він відчув її дотик, його пальці смикнулися, шукаючи її руку. Адель переплела свої пальці з його.

— Аделін Дарроу. — прошепотів він. — Гарно звучить. Завжди мріяв сказати це.

— Касс! — вона притиснула його голову до своїх грудей, наче намагалася закрити його від самої смерті, що стояла за спиною. — Касс, відрий очі! Касс! Ти ж не порушуєш своїх клятв!

Він спробував посміхнутися, але це була лише тінь тієї впевненої посмішки професора Дарроу. Його рука, що так міцно тримала її на вокзалі, тепер стала невагомою. Він востаннє стиснув її пальці — слабко, майже непомітно — і його рука безсило впала на бетон.