126 Розділ

— Може, і випадковий. Але саме цей епізод він хоче бачити у своєму ліжку кожного ранку. І саме цей епізод зараз носить його прізвище у планах на майбутнє.

Жаделінн зробила різкий випад у бік Аделін, її обличчя перекосилося від люті, але Адель була швидшою. Вона схопила зі столу ще гаряче лате викладачки і одним рухом виплеснула молочну піну прямо їй в обличчя.

— Це щоб ти трохи охолола, Жаделінн! — вигукнула Адель.

Засліплена кавою та гнівом, Жаделінн з диким криком кинулася на дівчину. Вона врізалася в Аделін, притискаючи її до хиткого стелажа. Удар був такої сили, що вся конструкція здригнулася. Важка банка зі скипидаром, що стояла на краю, перекинулася. Рідина хлинула вниз, прямо на розпечену спіраль обігрівача.

Синій спалах миттєво змінився помаранчевим стовпом вогню. Дівчата відлетіли одна від одної. Аделін застигла, дивлячись на полум'я, і в цей момент у її голові наче тріснула гребля. Перед очима пронеслися кадри з дитинства: дим, крики, запах паленого дерева і маленькі дитячі руки, що марно б’ються у двері. Спогад про пожежу, де вона ледь не загинула, розблокувався з болем у скронях.

— Що ти зробила?! — закричала Аделін, прикриваючи обличчя ліктем від жару. — Що ти зараз перекинула?! 

— Я не знаю! — Жаделінн позадкувала, але Аделін виштовхала її до виходу. 

— Виходьте! — крикнула Адель іншим студентам і працівникам, що були в дальніх залах. — Швидко! Сюди!

Вона схопила стару ковдру, намагаючись збити полум'я з найближчого стелажа, але вогонь, наче жива істота, зжирав сухий папір швидше, ніж вона встигала замахнутися. Коли остання людина вибігла повз неї, а стеля вже почала тріщати, Аделін зробила крок до сходів. Але раптом крізь гул вогню пробився тонкий, слабкий звук.

— Допоможіть... я тут!

Адель завмерла. Цей голос... він був такий схожий на голос її сестри з того страшного спогаду. Вона знала: якщо вона зараз повернеться, вона може не вийти. Її власні інстинкти самозбереження кричали: 

“Тікай! Це ризик твоїм життям!”

— Я не можу... я не чула... я просто піду, — шепотіла вона, затискаючи вуха долонями, наче намагаючись вимкнути цей звук. — Я не можу... 

— Допоможіть! — знову пролунало з глибини, де стелажі вже завалилися.

Адель з силою вдарила себе по вухах, заплющила очі, а потім різко розплющила їх. В них більше не було страху — лише холодна рішучість. 

— Я не можу пройти повз!

Вона набрала в легені повітря, яке вже було просякнуте гаром, і кинулася назад у вогонь.

Дівчинка опинилася заблокованою в кутку підсобки. На неї впав стіл, а зверху навалилися важкі рами від картин. Вогонь уже облизував ніжки столу, створюючи навколо дитини вогняне коло.

Адель підбігла до завалу. Вона не відчувала болю, коли хапала розпечені металеві кутники рам. 

— Тримайся, маленька! Я зараз! — хрипіла вона.

Вона впиралася ногами в підлогу, що вже горіла, і з нелюдською силою відштовхувала важкі дерев'яні конструкції. Руки пекло, шкіра на долонях почала вкриватися пухирями, але вона не зупинялася. Коли стіл нарешті піддався, Адель схопила дівчинку під пахви і витягла її з-під уламків.

Дитина була в шоці, вона навіть не плакала, лише міцно вчепилася в сорочку Аделін. 

— Все добре, дихай, — Адель накинула на неї свою тонку кофту, закриваючи обличчя дитини.

Вона підняла дівчинку на руки і розвернулася. Але те, що вона побачила, змусило її серце зупинитися: єдиний шлях до виходу був повністю заблокований величезним стелажем, який щойно обвалився, перекривши двері палаючою стіною з паперу та дерева.

Крізь розпечене марево і густий, як смола, дим Каспіан нарешті побачив її. Аделін стояла в самому епіцентрі вогняного кільця, притискаючи до себе дитину. Їхні погляди зустрілися лише на мить — у його очах був дикий, первісний страх, у її — відчайдушна надія. Каспіан почав розгрібати шлях зсередини, розкидаючи палаючі уламки голими руками.

— Ось тут! — голос Аделін пролунав крізь гуркіт руйнувань, ніби здалеку.

Вона знайшла вузьку щілину між перекриттями, через яку вже пробивалося свіже повітря. Використовуючи останній залишок сил, Аделін проштовхнула через цей отвір дівчинку.