124 Розділ

— Можливо. Але цей варвар не хоче, щоб його дівчина ходила в таких відкритих нарядах. — пробурчав я, заходячи в її спальню.

Я опустив її на край ліжка й одразу попрямував до комода. Перебравши кілька речей, я витягнув м’які світлі штани — затишні, довгі й абсолютно непрозорі. Я кинув їх їй на коліна і залишився стояти поруч, схрестивши руки на грудях.

— Одягай, — наказав я.

— Ти хоч відвернешся? — вона глянула на мене з викликом.

Я лише підняв брову, залишаючись на місці. Мій погляд ковзнув по її плечах, затримавшись на очах.

— Не бачу в цьому жодного сенсу, Аделін. Ти справді думаєш, що я зараз буду грати в сором’язливість?

Аделін з притаманною їй винахідливістю натягнула світлі штани прямо під спідницю, а потім одним спритним рухом стягнула її вниз по ногавицях. Вона випрямилася, розправила тканину на стегнах і, закинувши голову, переможним поглядом впилася в мої очі.

— Ти надіявся щось побачити, професоре? — вона грайливо показала мені язик, задоволена тим, що нібито обвела мене навколо пальця.

Я не стримав короткого сміху. Хіба вона не розуміла, що для мене ці ігри — лише підтвердження того, наскільки сильно вона мені подобається?

— Ти недооцінюєш мою витримку, Аделін, — я відштовхнувся від стіни, востаннє окинувши її фігуру тепер уже схвальним поглядом. — Але в цих штанах твої шанси дожити до вечора без моїх нотацій значно зросли.

Я вийшов у коридор, даючи їй можливість нарешті зібратися, і швидко переодягнувся сам у вільний світшот. Ми вийшли з квартири, тримаючись за руки. Сніг на вулиці вже почав танути під колесами машин, перетворюючись на сіру кашу, але для нас Париж все ще залишався тією білою казкою, яку ми бачили вчора на вокзалі.

Сорбонна гула, як розтривожений вулик. День відкритих дверей зібрав натовпи абітурієнтів, але щойно ми з Аделін переступили поріг головного холу, шум навколо нас ніби змінив тональність. Я відчував, як десятки очей впиваються в нас, або лише в мене.

І тут, наче з-під землі, виросла Жаделінн. Вона стояла біля інформаційного стенда, виглядаючи бездоганно і холодно. Коли її погляд упав на Аделін, її обличчя на мить скам'яніло, але вона миттєво взяла себе в руки. 

— О, Каспіане, з поверненням! Твій виступ у Ліоні був... цікавим, — вона проігнорувала Аделін, але та раптом, ніби поправляючи локон, виставила руку вперед. На її пальці “ненавмисно” блиснула масивна каблучка, яку вона демонструвала з особливим підтекстом.

Боже, я й не здогадувався, що моя наречена може бути такою вибуховою. Адель не відвела погляду. Вона випрямилася, і її пальці з моїм діамантом наче випадково опинилися прямо перед обличчям Жаделінн, коли вона поправляла мій комір. Блиск каменю впевнено затьмарив усе інше. Між ними пролетіли не просто іскри — це був початок пожежі.

— Я так вчасно вас зустріла! — прощебетала вона, ігноруючи дистанцію. — Каспіане, мій розрядився... можна взяти ваш телефон зателефонувати?

— Каспіане, дай свій телефон. Будь ласка, я хочу подзвонити подрузі, — голос Аделін роздався поруч.

Я відчув себе об’єктом у центрі потужного гравітаційного поля. Звісно ж, моя рука з пристроєм, наче керована невидимими нитками, сама собою протягнулася в сторону Аделін. Викладачка лише розчаровано прикусила губу, але не здалася.

— Тут трохи душно... — вона перевела вологий, втомлений погляд на запітнілу пляшку води, яку я тримав у вільній руці.

Це був жест професійної спокусниці: слабкість, спрага, надія на допомогу сильного чоловіка. Вона вже майже торкнулася пластику кінчиками пальців, але в цей момент Аделін здійснила справжній тактичний маневр.

Вона буквально вихватила пляшку з моєї долоні. Це було зроблено з такою грацією та швидкістю, що я лише встиг кліпнути очима. Аделін відкинула голову назад, і я заціпеніло спостерігав, як вона за лічені секунди повністю випила воду до останньої краплі. Жодного зайвого руху, жодного ковтка в сторону — вона просто висушила пляшку на очах у приголомшеної суперниці.

Я стояв у повному шоці. “Це що, була демонстрація об’єму легень чи відкрите оголошення війни?” — промайнуло в моїй голові.

— Каспіане! — гучний голос директора Сорбонни розірвав цю наелектризовану тишу.

Він підійшов до нас швидким кроком. Побачивши Аделін поруч зі мною, його брови зсунулися до перенісся, а обличчя стало кам'яним.