120 Розділ

— Майже вийшло.

— Ваша фішка у чорних сорочках і класичному стилі, — вела далі вона. — Це частина вашого образу як вченого?

Я мимоволі посміхнувся, дивлячись на цих хлопців. Вони виглядали кумедно, намагаючись відтворити мій гардероб, який я складав просто тому, що чорний колір не вимагав довгих роздумів вранці.

— Якось навіть не задумувався, — відповів я.

Відчувши, що під софітами стає справді гаряче, я розстебнув манжети, повільно підкотив рукава сорочки до ліктів і закинув ногу на ногу. По залу прокотився ледь чутний шепіт асистентів.

— Поділіться з нами: як виходить запам’ятовувати всю інформацію? — вона здивовано глянула мене. — Всі ці закони, формули, константи? Це ж терабайти інформації.

— Насправді, у мене є секретний метод, — я нахилився трохи ближче до неї. — Моя дівчина вголос вчить закони, і я чую їх щодня. Хочу я того чи ні, вони в’їдаються в пам’ять. — Я прямо глянув в об’єктив центральної камери, знаючи, що Адель зараз здригнеться від несподіванки. — Я дуже сподіваюся, що вона все-таки вивчила другий закон термодинаміки. Інакше мені прийдеться знову повторювати його ще невідомо скільки разів. 

Журналістка розсміялася, але її очі одразу зблиснули професійним азартом.

— Можна трохи деталей? Я впевнена, зараз багато сердець розіб’ється, але вашим прихильникам дуже хочеться дізнатися, хто вона. Хто та дівчина, що змушує великого професора цитувати підручники вдома?

— Цього питання не було в плані ентерв’ю.

— Але вам прийдеться відповісти.

Я відчув, як всередині спрацював захисний механізм. Те, що було між нами, було занадто крихким для цього публічного акваріума. 

— Я збережу її конфіденційність, — спокійно, але твердо відрізав я. — Можу лише сказати, що вона — єдина людина, якій дозволено перевертати мій упорядкований світ догори дриґом. І вона робить це блискуче. — Телефон на столі блимнув, я крадькома глянув. 

“Вивчила я твою термодинаміку, Дарроу!”

Журналістка зрозуміла, що далі я не пущу. Вона зробила паузу і перейшла до завершальної частини.

— Що ж, професоре, час ефіру добігає кінця. Які у вас плани після повернення в Париж? Плануєте почати нове масштабне дослідження? Можливо, ще одна книга?

Я відкинувся на спинку крісла. Думка про тихий вечір у нашій квартирі, про мою дівчину.

— Так, я планую почати дослідження. Але не в Сорбонні, — я зробив коротку паузу. — Планую почати досліджувати щось набагато складніше за фізику. Не буду розкривати всіх деталей.

— Це звучить як ідеальний фінал для нашого інтерв'ю, — просіяла вона. — Дякуємо, професоре Дарроу. Успіхів вам у ваших нових особистих горизонтах.

— Дякую, — відповів я, знімаючи мікрофон, як тільки згасло табло «В ЕФІРІ».

Я взяв телефон з столику. 

— Дякуємо Вам. — Журналістка простягнула руку. 

— Звісно. — Я потиснув у відповідь. — Я можу йти? 

— Авжеж. Гарної дороги. 

Я направився до виходу зі студії, захопивши на ходу пальто. Швидко дібрався до номеру в готелі, закинув речі у валізу за лічені хвилини. Медаль, яка ще вчора здавалася такою вагомою, тепер просто дзвеніла об диплом на дні сумки. На вокзалі в Ліоні мені довелося щільніше замотати шию шарфом і насунути окуляри — популярність виявилася швидшою за мій потяг. Кілька людей на пероні вже озиралися, 

тримаючи нагові телефони та камери, тож я буквально пірнув у вагон, як тільки двері відчинилися.

Коли потяг рушив, я нарешті розслабився. За вікном палав багряний захід сонця, розливаючись над французькими полями. Через три години швидкісного польоту по рейках, залізна машина важко видихнула на платформі вокзалу вже в Парижі.

Екран телефону блимнув: 

“Ти де?” — коротке повідомлення від неї. 

“А ти?” — відписав я, виходячи на перон. 

“Я на платформі.” 

“Ти що, приїхала сюди?” — мої пальці замерзли, але серце забилося швидше. — “Чекай мене там, я підійду.”

Над Парижем почав падати сніг. Пухнасті сніжинки повільно кружляли в жовтому світлі ліхтарів, осідаючи на рейки та темні пальта перехожих. Місто миттєво притихло, вкриваючи брудний вокзальний асфальт чистим білим полотном.

Я підняв голову і побачив її. Аделін стояла на надземному переході, що велично височів над коліями. Вона переминалася з ноги на ногу, намагаючись зігрітися, і постійно крутила головою, видивляючись мене в натовпі.