115 Розділ

— Це принизливо, — процідив я крізь зуби. — Я десять років вибудовував репутацію серйозного вченого, щоб тепер мене обговорювали в інтернеті?

— Розслабся, — Дюпон поплескав мене по плечу, коли ліфт зупинився. — Просто сприймай це як бонус до своєї геніальності. Принаймні, в твоїй залі точно не буде порожніх місць.

— Я краще буду читати лекцію стінам, ніж натовпу фанаток, — пробурчав я, виходячи в коридор. — Наступного разу я одягну водолазку, як і казала Аделін.

— Хто це? — спитав він віддаючі мені карту-ключ від номеру — Це твоя дівчина?

— Це моя душа. А ти йди до…

— Я знаю куди мені дорога. “Душа”... — усміхнувся той. 

Коли за ним зачинилися двері мого номеру, я кинув сумку на підлогу і нарешті видихнув. Проглянувши папери, я завмер. Номер був заброньований на цілий тиждень — згідно з офіційним протоколом, — але моя обов'язкова програма закінчувалася вже на четвертий день. Це означало, що я міг повернутися додому на три дні раніше.

Я миттєво набрав “душу”.

— Ти приїхав уже? — її голос у слухавці подіяв на мене краще за будь-яке заспокійливе. 

— Так, на місці. Розселився. 

— Який у тебе номер? — спитала вона з цікавістю. 

— Досить просторий. Висока стеля, вікна виходять на площу Белькур, важкі червоні штори й величезне ліжко, на якому я зараз просто загублюся, — я ліг на спину, дивлячись у стелю. 

— Уявляю... Зараз спати лягаєш? 

— Так, втомився з дороги. Ці переїзди висмоктують сили. 

— А завтра що? 

— Завтра зустріч із професорами, обговорення деталей захисту, формальності. Нудна бюрократія. 

— А післязавтра? 

— Церемонія захисту. Головний день. 

— А потім інтерв'ю? 

— Так, і відразу після нього — додому. Далі моя присутність тут не потрібна. 

— Ти раніше приїдеш? — я почув у її голосі непідробне здивування. 

— Думаю, так. Офіційно я тут на тиждень, але я не збираюся марнувати три дні без тебе. Ти проти? — я піддразнив її, хоча знав відповідь. 

— Звісно! — вона засміялася. — Ти ж обламаєш мій кайф. Я вже твою квартиру в спа-салон перетворила…

Я усміхнувся, заплющуючи очі. 

— Нашу, Адель. Нашу квартиру. І якщо я приїду і побачу хоч одну маску приготовлену для мене я піду жити на вулицю.

— Йди вже спати, професоре, — ніжно промовила вона. — Тобі потрібні сили, щоб завтра підкорити Ліон. А я чекатиму.

Підкорити Ліон? Не впевнений, що саме місто підкореться мені, скоріш жителі Ліону. 

Наступні сорок вісім годин перетворилися на суцільний калейдоскоп. Місто зустріло мене не прохолодою, а пекельним темпом. Зустрічі, обговорення правок, кава в пластикових стаканах, яка на смак нагадувала розчинник, і нескінченні розмови про архіви. Я почувався машиною: усміхався, тиснув руки, цитував джерела, але постійно перевіряв, чи не пропустив повідомлення від Адель.

Вечір церемонії став моментом, коли час нарешті майже завмер. Це відбувалося у Великій залі Ліонської ратуші. Коли я переступив поріг, мене обдало запахом старовини, воску та дорогого парфуму. Величезні кришталеві люстри під високою розписною стелею відкидали тисячі іскор на позолоту стін. Шарм цього вечора був майже відчутним на дотик — це був тріумф інтелекту, загорнутий у шовк та оксамит.

Тут були не лише фізики з їхніми сухими формулами. Зала гула голосами найкращих розумів року: витончені мистецтвознавці в тонких окулярах, біологи, які щойно відкрили новий вид протеїну, і навіть молоді поети. Усі вони чекали на свої нагороди, але я відчував на собі особливі погляди. Моя робота на стику історії та фізики зацікавила багатьох.

Я зробив ковток коньяку, відчуваючи, як приємне тепло розливається в грудях, і нарешті дозволив собі розслабитися. Ми йшли до нашого столу в першому ряду — четверо чоловіків у бездоганних костюмах, справжній десант від Сорбонни. Джейд Дюпон крокував попереду, сяючи так, ніби це він особисто винайшов фізику, Лефевр і Мартен ішли трохи позаду, а я замикав нашу процесію, намагаючись не реагувати на спалахи фотокамер.