104 Розділ

Тут підійшов молодий ординатор, який з цікавістю спостерігав за "пацієнтами". 

— Докторе, може, їм у чай щось підсипати? Ну, знаєте, для розслаблення язика? 

— Тільки спробуй, — відрізав Марк. — Якщо Каспіан відчує сторонній присмак, він вирішить, що це замах, і ми будемо збирати цей буфет по шматочках. Тут потрібна не фармакологія, а магія або... лопата. 

— Навіщо лопата? — здивувалася медсестра. 

— Щоб закопати цих ідіотів у нас на задному подвір’ї! — Марк знову глянув через скло. — Дивіться, дивіться! Він ворухнув пальцем! О, боже, ні, це була помилкова тривога, він просто почухав ніс.

— Знаєте, на що це схоже? — подав голос анестезіолог, що саме проходив повз. — На двох людей, які намагаються згадати, чи вимкнули вони вдома праску. 

— Це схоже на катастрофу, — констатував Марк. — Ми знаємо, що вони дихати один без одного не можуть. А вони...

Марк не витримав, підійшов до дверей буфету і навмисно голосно грюкнув ними. 

— Якщо за п'ять хвилин ніхто не почне розмову, я випишу обох і відправлю пішки додому! — крикнув він у простір.

Каспіан і Аделін одночасно здригнулися і нарешті підняли очі один на одного.

Марк за склом ледь не вив від відчаю, спостерігаючи за цією “синхронною тупістю”. Його рука вдруге з глухим звуком зустрілася з чолом.

— Це не люди, це роботи з однаковими налаштуваннями, — прошипів він медсестрі. — Подивіться на них!

В буфеті ж повисла густа, майже відчутна на дотик напруга.

— Пробач, — сказали вони в один голос, нарешті піднявши очі. 

— За що? — так само одночасно вилетіло у обох.

Каспіан зніяковів, його кадик смикнувся. Він швидко відвів погляд на вікно, де на підвіконні стояла чахла лікарняна герань. Він не міг зізнатися, що просить вибачення за кожну секунду її болю, за вогонь, за сестру, за своє минуле. Для нього це була занадто глибока сповідь, до якої він ще не був готовий.

Аделін же стиснула пальці під столом. Вона просила вибачення за те, що змусила його знову пережити той жах, за те, що бачила його слабким, і за те, що тепер знає його найбільшу таємницю, яку він так відчайдушно ховав.

— Як ти почуваєшся? — запитав Каспіан, повертаючи обличчя до неї. Його голос був низьким і злегка хрипким, він намагався надати йому звичного професорського спокою. 

— Добре, — тихо відповіла вона, хоча шви все ще трохи тягнули. — Марк каже, що я швидко відновлююсь. А ти? Як твоє плече? 

— Це лише подряпина. — він збрехав, навіть не моргнувши оком, хоча рана була глибокою. — Головне, що ти в безпеці.

Аделін дивилася на його забинтоване плече і відчувала, як у горлі стоїть клубок. Вона хотіла крикнути: 

“Я знаю, що ти врятував мене в дитинстві! Я знаю, що ти вважаєш себе винним!”

— Ти дуже бліда, — додав він, і в його погляді на мить промайнула така ніжна турбота, від якої у неї перехопило подих. — Тобі потрібно більше їсти. 

— Лікарняна їжа не дуже сприяє апетиту, — вона спробувала посміхнутися, але посмішка вийшла сумною. 

— У тебе напевно є купа питань до мене? Про минуле свого викладача і…

— Питань нема. Я вірю лише тобі і не хочу вірити нікому іншому. 

— Я сам собі не довіряю, — глухо відповів він. 

— Тоді довіряй мені. Я буду тією частиною тебе, яка довіряє тобі. 

— Ти не розумієш. Я можу знищити все, що ти в мені любиш. 

— Не зможеш. Бо я люблю навіть те, що ти в собі ненавидиш. 

— Аделін, я не той, ким ти мене вигадала. 

— Я тебе не вигадувала. Я знаю тебе справжнім там. 

— І тебе не лякає те, що ти бачиш? 

— Мене лякає лише те, що одного дня ти повіриш власним демонам більше, ніж мені.

— Головне, що Марк все залагодив, правда? — Різко змінив тему Касс.

За склом Марк ледь не кусав лікті. 

— Серйозно, Каспіане? Звісно Марк все залагодив! Ти погрожував мені! — бурмотів лікар. — Ти щойно ледь не згорів від любові, а тепер верзеш про хвороби? Мадам Софіє, несіть заспокійливе, але не їм, а мені!

— Нам пора повертатися в палати, — Каспіан встав і розвернувся до дверей. — Тобі треба відпочивати.

— Я скучила.