102 Розділ

— Операційну! — закричав Марк, вриваючись у двері. Його голос, сповнений владності й досвіду, змусив персонал здригнутися. — Це розрив внутрішніх швів, геморагічний шок. Готуйте другу операційну, я оперую сам. — сказав він медсестрі, що щойно підійшла з бланком.

Працівники впізнали його — Марк став легендою в цих стінах, коли його відсторонили від завдань. Каспіан на руках заніс Аделін всередину. Він не хотів віддавати її.

— Кассе, відпусти! — Марк силою відсторонив друга. — Ти заважаєш! Геть за двері!

Двері операційної з гуркотом зачинилися перед самим носом Каспіана. Він залишився один у холодному, стерильно-білому коридорі. На його руках була її кров. Навіть на його обличчі, поруч із його власними ранами, був червоний слід.

Він почав міряти коридор кроками, схожий на пораненого звіра в клітці. Плече пульсувало, бинти вже повністю промокли від крові, але він не відчував болю. Всередині було лише порожнеча й нестерпне очікування.

Минула година. Потім друга.

Під стелею операційної панувала мертва тиша, яку порушувало лише ритмічне пищання приладів. Марк працював ювелірно. Він бачив, що внутрішня кровотеча була серйозною — тканини були пошкоджені під час того жахливого інциденту на лісопилці. Його руки в гумових рукавичках рухалися швидко: він видаляв згустки, перев'язував судини, крок за кроком відновлюючи те, що було зруйновано.

Він знав: якщо він схибить хоч на міліметр, Каспіан ніколи не повернеться з того пекла, в яке він себе загнав. Марк відчував вагу цієї відповідальності кожним нервом. Зараз це не просто пацієнт, зараз це не просто людина. Зараз перед ним була душа його друга і брата.

— Затискач... Ще один... Шиємо, — кидав він короткі команди асистентам.

Тим часом у коридорі Каспіан раптом зупинився. Він підійшов до вікна, де починався сірий зимовий світанок. Його плечі опустилися. Він притиснувся лобом до холодного скла і заплющив очі. Перед очима знову і знову поставали кадри: вогонь багаторічної давності, крик її сестри, якого він не міг забути, і її очі сьогодні.

— Будь ласка... — прошепотів він у порожнечу. — Врятуй її.

Він відчував провину за те, що втягнув її в цей бруд. Аделін не повинна була дізнаватися назви калібрів чи чути, як хрустять кістки, коли куля влучає людині в коліно. Її життя мало складатися з лекцій, книг і відчуття безпеки, а не з криків і запаху пороху.

Каспіан усвідомлював, що Вінд мав рацію в одному — він справді вбивця. Він був професійно навчений знищувати людей і робив це надто добре. Але жодні навички не могли допомогти йому зараз стерти її пам'ять. Він не міг вийняти з її голови звук пострілу чи той огидний поцілунок, який залишив слід на її губах. Його охоплював страх: він боявся, що коли зайде в кімнату і спробує її обійняти, вона відчує не тепло його рук, а лише запах смерті, який він приніс із собою. 

Він знав, що вона заслуговує на когось, хто приносить спокій, а не на того, хто приходить разом із війною. Каспіан думав про те, що якщо він не здатний захистити її навіть від своєї власної історії, то йому взагалі не було сенсу виживати в тій війні. 

Нарешті, двері операційної відчинилися. Марк вийшов першим. Він був виснажений, його обличчя здавалося постарілим на десять років. Він зняв шапочку і маску, витираючи піт з лоба.

Каспіан кинувся до нього, але не зміг вимовити ні слова. Його губи тремтіли.

— Вона житиме, — тихо сказав Марк, кладучи руку на його здорове плече. — Вона міцна дівчинка. 

Щойно останні слова Марка прозвучали в тиші коридору, напруга, яка тримала Каспіана останні години, обірвалася. Його очі закотилися, і він, не встигнувши вимовити ні слова, безсило впав  на підлогу.

— Кассе! — вигукнув Марк, в останню мить перехопивши друга за плечі. — Медсестер сюди! Швидко! — Він глянув на кров на руці. — Каталку в третю реанімаційну! У нього велика крововтрата!

Коридор, який щойно був мертвим, вибухнув рухом. Марк, не знімаючи хірургічного костюма тепер боровся за життя свого найкращого друга.

Каспіана поклали на білі простирадла. Поки медсестри розрізали тканину, щоб дістатися до рани, Марк перевіряв слабкий пульс.

За стіною, у сусідній палаті, Аделін зробила свій перший глибокий вдих після наркозу. А тут, у холодних руках лікарів, затихав той, хто став її щитом.

— Тримайся, капітане... — прошепотів Марк, стискаючи холонучі пальці друга. — Ти змусив мене приїхати сюди у мій вихідний, тому будь другом, не помирай.

Дві долі, пов'язані вогнем і кров'ю, тепер лежали за тонкою стіною одна від одної. Вона боролася за кожен вдих, а він нарешті знайшов спокій у забутті, вперше за десять років не відчуваючи провини.