95 Розділ

Ватажок знову розсміявся — сухо і неприємно, дивлячись на тіло свого поплічника, якого він сам же щойно і прибрав, ніби зайве сміття. Здається, що він почув найсмішніший жарт у своєму житті. 

— Все просто, Даркнайте. Ой, ні, ти ж тепер просто Каспіан Дарроу. Що за холодна зустріч старих друзів? — він розвів руками, наче запрошуючи до дружніх обіймів посеред цього кривавого хаосу.

— Думаю, ти перший у списку людей, яких я ненавиджу! Я спитав, здається? — спокійно нагадав Каспіан. Його голос став напрочуд приятелським.

— Ти вбив мого брата, а тепер питаєш? — виплюнув чоловік, нарешті відкриваючи карти.

— Звільни Аделін, і ми поговоримо, — процідив Касс, не опускаючи зброї.

— Ні. Якщо ти вб'єш мене — вона помре також.

У ту ж мить на блідому обличчі Аделін з'явилися три червоні цятки від лазерного прицілу гвинтівки. Вони тремтіли на її лобі та щоці, наче маленькі криваві мітки. Каспіан завмер. Його палець на спусковому гачку побілів. Він зробив крок і опинився прямо перед чоловіком. Він притиснув дуло пістолета прямо до його чола, дивлячись йому в очі з такою ненавистю, що повітря навколо них мало б спалахнути.

Але, побачивши лазер на Аделін, він лише міцно стиснув губи в тонку лінію. Одним різким рухом він прибрав зброю і кинув на підлогу.

— Не чіпай її, — голос Каспіана пролунав низько, майже на грані ультразвуку, мов попереджувальне ричання хижака.

Вінд лише розплився в кривій, неживій посмішці. Він повільно перевів погляд з Каспіана на Аделін, і в його очах не було нічого, крім холодної байдужості професіонала.

— Знаєш, Дарк, я просто трошки змінив роботу, — почав він, граючи з ножем у руках. — Але суть залишилася тією самою: вбивати та гребсти гроші. Тільки тепер платять значно краще.

— Як не було в тебе честі, так і нема, — відрізав Каспіан. Кожен мускул на його обличчі заціпенів. — Відпусти Адель. Якого лиха вона тут? Вона взагалі нічого не знає!

— Ти не розказав їй свою цікаву історію? — Вінд удавано здивувався, піднявши брови. — Як негарно, Капітане. Стільки часу разом, а ти все ще тримаєш її в ілюзіях?

Він різко повернувся до дівчини. 

— Ти хоч знаєш, хто він насправді, мала?

Аделін дивилася на них крізь пелену. Голова розривалася від пульсуючого болю, звуки долітали до неї, немов через шар води. Вона бачила губи, що рухалися, чула слова “вбивця”, “робота”, але сенс вислизав. Світ навколо неї перетворювався на сірий порошок.

— Що ж, якщо цей “герой” соромиться, я візьму на себе честь повідати тобі цю захопливу повість, — Вінд зробив крок ближче до Аделін, насолоджуючись кожним словом. — Назвемо її “Грізний і сміливий вбивця”.

— Замовчи! — викрикнув Каспіан, роблячи крок вперед, але дуло пістолета в руках іншого найманця втупилось в його чоло.

— Колись давно... — почав Вінд, і його голос став солодким, немов отрута, — жив собі капітан, який вірив, що може врятувати всіх. Він так пишався своєю чистою совістю, поки не зрозумів, що на його руках стільки крові, що її не змити навіть за десять життів. Хочеш дізнатися, Адель, скільки людей не повернулося додому через накази твого коханого Каспіана?

Аделін слухала, і кожне слово Вінда впивалося в її свідомість, немов розпечена голка. Голова розривалася, а голос зрадника ставав дедалі гучнішим, заповнюючи собою весь простір.

— Уяви собі, мала, — Вінд почав повільно ходити навколо неї, наче хижак. — Жив собі молодий хлопець. Двадцять років. У нього вдома чекала наречена, весілля мало бути за місяць. Він мріяв про сім'ю, про життя без війни. Але він пішов за своїм “великим капітаном”. І через помилку цього святоші, через його самовпевненість, цей хлопець повернувся додому в закритій труні. Уяви: ти чекаєш весілля, а отримуєш шматок заліза з його іменем. Це і є справжній Каспіан. Він — смерть, яка ходить поруч. Він вбиває людей, якщо не фізично — морально.

Аделін здригнулася, її погляд метнувся до Каспіана. Він стояв нерухомо, і кожне слово Вінда відбивалося на його обличчі глибокими тінями болю.

— А чому ти промовчав, що твій брат помер від кулі, яку випустив ти?! — раптом викрикнув Каспіан, і його голос, сповнений люті, змусив дівчину здригнутися.

Вінд на мить завмер. Його обличчя спотворилося, він хрипко засміявся крізь сльози, що раптово виступили на очах, і нервово почухав потилицю дулом пістолета.