93 Розділ

— Зараз, Кассе... Зараз я їх дістану.

— Там? — Кивнув брюнет в сторону дверей.

— Ти знаєш, де що лежить. — відповів Марк, не відриваючись від моніторів.

Каспіан попрямував до дальніх чорних дверей. Усередині панувала темрява, порушувана лише тьмяним світлом ламп, що відбивалося від сталевих поверхонь. На стелажах, вишикуваних вздовж стін, покоївся справжній арсенал. Тут були штурмові гвинтівки з глушниками, тактичні ножі з вуглецевої сталі, димові гранати та цілі ряди пістолетів різних калібрів.

Каспіан діяв швидко й механічно, наче повертаючись до навичок, про які мріяв забути назавжди. Він скинув своє пальто, замінивши його на чорну тактичну куртку з міцного матеріалу, що не сковував рухів.

Він вибрав ніж — масивний тактичний клинок із матовим покриттям, який не давав відблисків. Впевненим рухом він закріпив піхви на поясі ззаду, так, щоб руків'я було під правою рукою. Далі він узяв пістолет. Перевірив хід затвора — чіткий металевий звук пролунав в кімнаті. Він перевірив магазин, дослав патрон у патронник і поставив зброю на запобіжник. Професійним, відпрацьованим жестом Каспіан сховав пістолет у кобуру прихованого носіння під курткою. Два запасні магазини відправилися у спеціальні кишені на лівому боці.

Натягнувши чорну кепку низько на очі, він вийшов до головної зали. Поки Каспіан туго затягував шнурівки своїх високих берців, Марк висипав на нього потік інформації:

— Телефон вимкнувся на шосе, по дорозі до лісництва. Схоже, його просто викинули під колеса на ходу. Я підключився до твоїх камер ще раз... — Марк вивів стоп-кадр на центральний монітор. — Дивись.

На екрані було видно момент біля машини. Каспіан завмер, дивлячись, як велика рука в чорному вдаряє Аделін, і її голова безпорадно відкидається назад.

— Він вдарив її, — процідив він, і вени на його шиї здулися від люті. — Біс його забери, я йому шию переламаю. Своїми руками.

— Мотив досі невідомий, обличчя впізнати не вдалося — професійні маски. Але машина... я засік її за непрямими ознаками. Зараз об'єкт знаходиться на території покинутої лісопилки, за п'ять кілометрів углиб лісу від основної траси. Сигнал там слабкий, але вони зупинилися.

Каспіан підвівся. 

— Я знаю хто це і мотив відомий. — Весь його вигляд тепер випромінював смертельну загрозу. 

Він підійшов до Марка і поклав на стіл жетон, який зняв з шиї. 

— Ти не викинув? 

— Не міг.

— Я тебе прикінчу на тому світі, якщо ти не прийдеш і не забереш свій медальйон. — Друг мовчки двічі вдарив кулаком у серце і вказав на чоловіка. Каспіан коротко повторив жест, торкнувшись грудей у відповідь. Це був їхній старий знак — обіцянка повернутися живим.

— Ти сам? — тихо запитав Марк, дивлячись на професора, який за одну годину став найнебезпечнішою людиною в цьому районі.

— Сам, — відрізав Каспіан. — Це особисте.

Він розвернувся і вилетів з клубу, зникаючи в нічній завірюсі.

Каспіан втиснув педаль газу в підлогу, і двигун відгукнувся лютим ревом, що розірвав нічну тишу селища. Машина рвонула з місця, залишаючи на асфальті чорні смуги від паленої гуми, які миттєво припорошило снігом.

Це була смертельна гонка з часом. Каспіан вів авто на межі фолу: він пролітав засніжені повороти в керованому заносі, дивом оминаючи обмерзлі бордюри. Стрілка спідометра невблаганно повзла вгору, минаючи позначки, які в таку погоду означали самогубство. Світло фар вихоплювало з темряви білі стіни хуртовини, а дерева вздовж дороги зливалися в одну суцільну темну смугу.

У салоні панувала крижана напруга. Раптом тишу розірвав різкий рингтон. На екрані висвітилося ім'я: Дев’ян.

Каспіан різко смикнув кермо, оминаючи випадкову вибоїну, і натиснув кнопку зв'язку на кермі.

— Алло? — голос професора був настільки чужим і металевим, що Дев’ян на іншому кінці завагався. 

— Ти де? — швидко запитав Дев. — Я тут дзвоню Аделін, вона не бере слухавку. Ми вже майже повернулися, хотіли завезти їй поїсти... Ви дома?

Каспіан подивився на дзеркало заднього виду, де дорога вже ховалась в завірюсі. Його очі були порожніми, в них відбивався лише холодний блиск приладів. Він натягнув кепку ще нижче, затінюючи обличчя.

— У нас побачення, — коротко відрізав він.

Він одним різким рухом скинув виклик і повністю вимкнув телефон, кинувши його на пасажирське сидіння. Тепер для нього не існувало друзів, законів чи моралі. Була лише ціль, як в старі часи. Як п’ять років тому.