91 Розділ

— Кассе, назад! — крикнув Док, намагаючись відтягнути капітана.

Каспіан не відповів. Він зробив три точні постріли в бік ворога, але в цей же момент куля зачепила його плече, розірвавши тканину форми. Він навіть не здригнувся, продовжуючи вести вогонь, поки останній боєць не витягнув Вінда з приміщення.

— Виходьте! — важко дихаючи, промовив він передаючи Дока іншому бійцю.

Він відступав останнім, кинувши димову шашку, щоб закрити огляд ворогу. Коли вони опинилися за периметром у безпечній зоні, Каспіан опустив зброю. Його ліва рука була закривавлена, але він підняв руку до гарнітури і промовив:

— Операція успішно завершилась, полонені у нас. — коротко повідомив він. — Живий? — звернувся до пораненого.

— Завдяки тобі, Дарк... — прохрипів Док, стискаючи його здорову руку. — Ти знову підставився під кулі.

— Це моя робота, — відрізав Каспіан, перевіряючи пульс у Вінда. — Ми ідемо додому.

Він підвівся, ігноруючи біль у плечі, і ще раз оглянув темний силует бази. На його обличчі заграли переможні риси, він подивився на друга і ще щирше усміхнувся.

Вінд різко піднявся на ліктях. Його очі були порожніми, а рухи — механічними. Він витягнув прихований пістолет і навів дуло прямо в потилицю свого капітана.

— Бережись! — крикнув один із бійців, молодий хлопець із групи прикриття, який стояв ближче за всіх.

Він не встиг би вистрілити першим, тому просто зробив крок, закриваючи Каспіана своєю спиною. Глухий звук пострілу розірвав нічну тишу. Боєць здригнувся, його тіло хитнулося вперед, і він важко впав прямо в руки Каспіана, який встиг розвернутися в останню секунду.

Каспіан підхопив його, опускаючись на коліна. Він притиснув долоню до рани на спині хлопця, але кров швидко просочувалася крізь пальці, заливаючи рукави його форми.

— Ґаррі! Ґар! — голос Каспіана зірвався на хрип. — Якого лиха?! Вставай. Малий!

Каспіан несамовито тиснув на рану, намагаючись зупинити теплу кров, що нестримно витікала крізь його пальці. Він скинув гвинтівку, відкинув убік розвантажувальний жилет — усе, що заважало йому бути ближче до хлопця.

— Капітане… — прошепотів Ґаррі. Його голос був ледь чутним, переривчастим, він захлинався власною кров'ю. — Я хочу додому.

— Тримайся, ти маєш одружитися на своїй нареченій! Чуєш? Вставай! У нас не прийнято здаватись. Тримайся, це наказ! — Каспіан кричав, але в його словах було більше благання, ніж команди.

Двадцятирічний хлопець, чиє життя мало тільки початися, згасав на руках свого капітана. Він мав померти тут? Через зраду Вінда, свого рідного брата? Ця думка була настільки абсурдною і жорстокою, що не вкладалася в голові.

Ґаррі з останніх сил потягнувся тремтячою рукою до шиї. Він схопив металевий ланцюжок і ривком зірвав із себе бойові жетони — «смертники». У військовій справі це не просто шматки металу з іменем та групою крові. Це останній зв'язок солдата з рідними, єдина річ, яку передають родині, коли тіло неможливо повернути. Передати жетони командиру означало визнати кінець.

Він вклав холодний метал у закривавлену долоню Каспіана, слабко стиснувши його пальці своїми.

Даркнайт сидів над ним, схилившись так низько, що його гаряче дихання торкалося обличчя пораненого. По щоці Каспіана, зазвичай кам’яній і незворушній, скотилася одна єдина сльоза. Вона залишила чисту доріжку на запиленому від пороху і гару обличчі, впавши прямо на чоло Ґаррі.

Каспіан бачив, як зіниці хлопця розширюються, як зникає фокус у його очах. Він бачив, як життя, що ще мить тому було повним планів та надій, покидає це молоде тіло. Той, кого він вважав своєю відповідальністю, кого він мав повернути живим, помер, рятуючи його — командира, який не розгледів зрадника в своєму другові. 

Каспіан обережно поклав голову бійця на траву і різко підвівся. Його рухи були швидкими, майже тваринними. Він підійшов до Вінда, який лежав скручений на землі, і схопив його за комір, піднімаючи вгору.

— Що з тобою?! Що не так, я спитав?! — закричав Каспіан. — Поясни! — ревів Каспіан.

Він рвонув Вінда вгору, буквально відірвавши його від землі за комір форми. Тряс його так, що голова зрадника безвільно мотилялася з боку в бік. Каспіан вдивлявся в ці знайомі очі, шукаючи в них хоча б краплю каяття, хоча б тінь того друга, з яким вони пройшли пекло, але бачив лише порожнечу.