96 Розділ

Добре. Значить, я біжу в правильному напрямку. Я вирвалась і майже впала, вдарившись плечем у прозору стіну. Заглянула всередину — і побачила його.

Каспіана. Мого Каспіана. Він лежав на каталці. Весь… в крові. Його гарне, різке обличчя було майже не впізнати. Очі закриті. Він був занадто блідий. Ніби хтось стер весь колір із його шкіри. Його руки безсило звисали з боків.

— Це Каспіан? — спитала я у медсестри яка щойно підбігла до мене. — Чому ви мовчите??? — Я перевела погляд на кушетку. — Продовжуйте масаж! — наказав лікар.

— Вводимо… — інший голос.

Щось ввели в його руку. Монітор пискнув. Лінія пульсу сіпнулась… і раптом рівно витяглась. Пряма. Червона.

— Ні, ні, ні… Каспіан… — я вдарила долонею в скло, так сильно, що відчула різкий біль. Сльози полились, гарячі, некеровані. — Каспіане!!! Ні! Ні!

Його рука впала з каталки, безсила, мертва. Медсестра встигла схопити мене за плечі, відтягуючи.

— Відпустіть!! — кричала я, хапаючи повітря. — Рятуйте його!! Рятуйте!!! Зробіть щось!!!

Медсестра схопила мої руки, подивилась просто в очі, і раптом стала… неймовірно м’якою.

— Як вас звати?

— Ад… Адель… — я задихалась. — Ви врятуйте його… я благаю… будь ласка… — Я впала на коліна перед нею. — Благаю!

— Адель… лікарі роблять усе… — її голос тремтів.

Я почула, як ззаду клацнули двері. Швидко розвернулась. Мені хотілося… хотілося, щоб він стояв там. Хоч трішечки усміхнувся, як завжди, коли бачив мене. Хоч брову підняв. Хоч щось.

Але ні.

Каталка виїхала з палати. Покрита білим простирадлом… від голови до п’ят.

— Час смерті… 5 квітня, 13:56.

— Н-ні… ні… яка смерть… яка смерть… — я захиталась, а медсестра ледве втримала.

— Адель! — крикнула вона, коли я виривалася як божевільна. — Заспокойтесь!

— Каспіан! — кричала я, поки каталка віддалялась коридором.

До мене підійшов лікар. Очі — порожні, змучені.

— Ми зробили все, що могли. Прийміть мої співчуття.

Я втратила відчуття в ногах. Підлога підлетіла до мене, і я впала на коліна. Сльози душили. Рвали горло. Мене залишили стояти на колінах у холодному коридорі. Холод пробирався крізь джинси й повільно піднімався вгору по спині. Я не рухалась. Не дихала. Не думала. Просто стояла, як зламаний механізм, якому відірвали ручку «пуск». Люди проходили повз. Хтось поглядав співчутливо, хтось зосереджено — лікарня не зупинялась, навіть коли моє життя зупинилось.

Пальці тремтіли. Підлога перед очима розмивалась блискучими плямами від моїх сліз. Його немає? Ця думка різала, як ножем. Ні! Не може цього бути! Я втратила реальність. Здавалось, що світ став глухий. Порожній. Брудний. І все, що наповнювало мене — це чорний біль, який заливав зсередини до краю.

— Аді?

Моє серце… зупинилось. Я подумала, що це галюцинація. Що в голові вже так погано, що я чую голоси. Його голос. Теплий, низький, шовковий. Мій рідний. Повільно, ніби боялась виявити, що це привид, я обернулась.

Він стояв переді мною. Живий.

Не на каталці. Не під простирадлом.

Просто стояв. З прямою спиною, трохи втомлений, але — живий.

На його обличчі було безліч подряпин, одна довга тягнулась від скроні до вилиці. Волосся спадало на лоба. На носі — пластир. На руці — біла пов’язка, злегка заплямована.
Він живий. Він стояв. Тут.

— Каспіан?.. Ти… ти…

— Я? — він легенько підняв брову. Наче нічого не сталося. Наче нещодавно мені сказали, що він мертвий. А тоді… усміхнувся.

Боже. Його посмішка. Мене прорвало.

Я кинулась до нього так, що ледве не збила з ніг. Обійняла так, наче намагалась зібрати його з повітря, впевнитись, що він справжній, теплий, мій. Сльози заливали його шию, сорочку — мені було байдуже.

— Я думала… я думала, що ти… — я не могла сказати це слово. Воно не пролізало через горло. — Я думала, що ти…

— Тихіше, тихіше, Аді… — він погладив мене долонею по спині. — Все добре. Я тут. Я б не залишив тебе. Ніколи. Чуєш? Ніколи.

— Я тебе більше не відпущу… — прошепотіла я йому просто у вухо, стискаючи сильніше. — Ніколи.

Він тихо засміявся — обережно.

— Ніколи? — уточнив він.

— Ніколи!!! — я вхопилась за нього ще міцніше.

— Аді… ребра… — прошипів він. — Болить… трохи…

Я різко відсторонилась налякана, і схопила його обличчя в долоні.

Боже. Воно все в подряпинах. Все побите. Таке рідне. Таке гарне.

Мої пальці ковзнули по його щоці. По носі з пластиром. По розбитій губі.

— Твоє обличчя… — прошепотіла я. — Воно… вже не таке гарне…

Він кліпнув.

— Серйозно? — скривився. — Ти знущаєшся?

— Я думала, що не побачу тебе більше.

Він нахилився. Його лоб торкнувся мого. Дихання змішалось. Його пальці ніжно лягли мені на щоки.

— Ти ще побачиш його, Аді, — прошепотів він. — Ще дуже багато разів.

Він стояв переді мною — живий.

Каспіан Дарроу. Живий. Гарний. Високий.

Кінець першої книги.