95 Розділ

Спершу почув різкий, рваний вищ шини. Такий звук, який пробирає до кісток. Підняв голову — і все, що встиг побачити, це фура, що неслася просто на мене. Телефон вислизнув і впав кудись до ніг. Я судомно втиснув руки в кермо. Ноги знайшли гальма — але вже пізно.

Удар був не схожий на звук. Машину кинуло, ніби іграшкову, метал зігнувся, світ перевернувся догори дригом, потім ще раз. Скло розлетілося в повітрі, щось гаряче й ріжуче торкнулося шкіри. Легкі вирвало подихом, розум не встигав за тілом.

Мене розвернуло, закрутило, і останнє, що я побачив, — стовп на краю дороги, в який і врізалась машина, ставши на колеса. Навколо все змішалося в суцільний гул. Розбитий метал потріскував. Повітря було густе, важке, пропахле димом і тертою гумою, від якого дерло горло. У салон тягнуло холодом з розбитого вікна, а десь неподалік шипів радіатор, випускаючи гарячу пару.

Я чув голоси. Рвані, злякані. Люди бігли, хтось кричав:
— Дзвоніть у швидку!
— Він рухається?
— Господи…

Слова були ніби крізь воду, глухі, далекі, надто повільні для того, щоб я зрозумів їх. Телефон під ногами здригнувся — прийшло повідомлення. Я повільно повернув голову, ніби вона важила тонну. На екрані миготіли знайомі букви.

«Ведмедик, ти скоро? Я приготувала сніданок»

Щось гаряче підступило до горла. Сльоза зірвалась і скотилася по щоці, змішавшись із пилом, кров’ю, димом.
— Аді… — хрипнув ледь чутно.

Жовті мімози були всюди, розлетілися по темному салону. Вони чіплялись до сидіння, лежали на моїх грудях, на підлозі, втиснуті між уламками скла.

Очі почали злипатися. Темрява повільно заповнювала краї зору, ніби хтось закривав штори. Голоси людей ставали тихішими, далекими, як відлуння. Тиша накотила хвилею. А біль так і залишився — тупим, важким, всепоглинаючим.

***

Я сиділа на кухні, підібравши ноги під себе, і крутила ложку в порожній чашці чаю. Сніданок охолоджувався на столі — я приготувала омлет, його улюблений, із зеленню, бо він завжди бурчав, що я кладу забагато. Сама сміялась і робила ще більше. Бо він такий смішний, коли бурчить.

Я відкрила наш чат. Подумала, що краще зберегти його контакт якось миліше. Пальці самі набрали: «Ведмедик».

Минуло п’ять хвилин. Десять. Я вже закінчила чай. П’ятнадцять.

— Може… затримали, — пробурмотіла я в повітря. У нього ж зустріч. Мало що.

Я натисла «виклик». Вібрація. Один гудок. Другий.

— Каспіане, ти скоро? — я аж підскочила на стільці.

Почулося:

— Добрий день… Як добре, що ви подзвонили.

Я застигла. Це не він. Голос жіночий. Чужий. Холодний. Занадто офіційний. Я навіть не встигла щось спитати — вона вже говорила швидко, сухо, чітко:

— Ви знайома постраждалого? Він у лікарні. Стан дуже тяжкий.

Через секунду я вже виривалась на сходи будинку. Таксі ще не приїхало — я тупцювала на місці, кусала губу, пальці трусились, дихання збивалось. Слова дівчини дзвеніли в голові:

«Тяжкий… складний стан… лікарі борються…»

Як? Чому? Він же просто… їхав додому… Чому зараз? Чому сьогодні?

Таксі нарешті підкотилось. Я навіть не пам’ятаю як — видерла дверцята, сіла й ледве не закричала:
— Швидше, будь ласка! Лікарня номер три!

Мене привезли за якихось десять хвилин, але вони здались годиною. Я вибігла так, що водій навіть не встиг спитати «куди далі». На вулиці різко похолодало. Дихати стало боляче. Я влетіла у двері лікарні, не пропустивши чоловіка, що виходив — він щось сказав, але я навіть не почула. Упершись руками в стійку реєстрації, я прошепотіла, заїкаючись:

— Каспіан… Каспіан Дарроу… де він? Що з ним?

Медсестра зітхнула, як людина, що вже надивилась болю.

— Він зараз у тяжкому стані після ДТП. Лікарі роблять усе можливе. Але… ви повинні знати… шанси на виживання дуже…

— Де він?! — я підняла на неї очі, відчуваючи, як мене трусить.

— До нього не можна… — почала вона.

— ДЕ ВІН?! — я вирвалась з місця і побігла коридором. Почула, як вона вибігає з-за стійки, намагаючись мене схопити.