94 Розділ

Ранок суботи почався тихо. Сонце ледь пробивалося крізь тонкі штори, освітлюючи кімнату теплими смужками світла. Я ще лежала, притискаючись до Каспіана, відчуваючи, як його рука лежить на моїй талії. Його дихання було спокійним, рівним, і я могла б залишатися так вічно.

Він повільно повернувся на спину. Я тихо засміялась і він притиснув мене ще ближче, погладжуючи спину.

Через мить він обережно підвів голову і пробурмотів щось нерозбірливе.

— Добрий ранок, ведмедик, — промовила я тихо, не відриваючись від нього.

Я потягнулась, і сонні очі зустріли його погляд:
— Добрий…

Я підвелася, стягуючи з себе ковдру, і попрямувала в ванну, щоб швидко переодягтися. Поки я збиралася, почувся запах його свіжо змеленої кави, що розносився по квартирі.

— Нащо ти так рано встав… — тихо запитала я, виходячи з ванної, волосся ще трохи вологе.

— Є ще справи перед нашою прогулянкою, — відповів він, подаючи мені чашку гарячої кави, — а потім я весь у твоєму розпорядженні.

Я сіла поруч, сперлася головою на його плече, ковтнувши теплу каву і відчуваючи його руку, що обережно погладжувала мою спину.

— Аді, мені треба перевірити роботи студентів.

— Ну давай просто підем і ще поваляємось?

— Не можу. — Каспіан поцілував мене в лоба і направився до дивану. Я за ним.

***

Сів на диван, розклав перед собою роботи студентів — курсові, дипломні, реферати… купа всього, що потребувало уваги. Аді сиділа біля мене, і час від часу поглядувала, що я роблю. Навіть тикала пальцем у помилки, які я вже перевірив. Пройшла година, друга. Тоді мені подзвонив секретар батька. Потрібно було передати деякі документи щодо кампанії.

Я приїхав до офісу. Секретар чекав мене в кабінеті з строгим поглядом.
— Каспіане, тут треба терміново розібратися з цією кампанією, — почав він, розкладаючи на столі документи. — Бюджет, графіки, зустрічі з партнерами.

Я склав руки на столі, глянув на нього і спокійно відповів:
— Секунду. Все це можна відкласти до кінця літа. Я на робочому місці буду з вересня. Тоді все можна буде спокійно організувати.

Він дивився на мене як на божевільного, але я залишався непохитний. Мене не цікавила його метушня, не хотілося витрачати енергію на речі, які можна відкласти.

Саме в той момент задзвонив телефон. Я відчув легкий присмак радості — Аді.
— Зачекайте хвилинку, — сказав я, відійшовши від столу.
— Так, Аді? — відповів я, коли підняв слухавку.
— Ти скоро? — прозвучав її сонний голос.
— Так, можеш вже збиратись. Я приїду за десять хвилин. За ці десять хвилин закінчи швиденько справи. Чекатимеш?

— Угу… — почулася її посмішка крізь трубку. — Цілую.

Я повернувся до столу, перепросив секретаря і тихо сказав:
— У мене з’явилися невідкладні справи, доведеться перенести обговорення.

Насправді мені було все одно на його докори і розмови про інвестиційні вкладення. Як тільки з’явилася можливість, я тихо залишив кабінет. Мене чекала Аді, і жодні справи світу не могли стати важливішими за неї.

Я сів за кермо й плавно рушив по місту. Ранкове сонце ковзало по капоту, а в голові крутилась тільки одна думка — швидше до неї. Мимо пронеслась невелика квіткова крамниця, я загальмував і вирішив: порадувати її. Купив Аді мімози — яскраві, теплі, мов жовте світло в долонях. Поклав на сидіння поруч і час від часу поглядав на них, ніби на маленьку обіцянку її усмішки.

Телефон дзенькнув. На екрані висвітилось: “Маленька”. Вона надіслала фото: відображення в дзеркалі, моя футболка заправленна в її джинси. Їй пасує, але чого вона забирає мій одяг? Я посміхнувся.

Я глянув на знімок і не стримав усмішки.
— Ну красотка ж… — пробурмотів тихо.

Хотів щось написати у відповідь. Відпустив руку з керма, пальцем торкнувся екрана.